Тема: Антична культура

План

Культура Стародавньої Греції.

Культура Стародавнього Риму.

Світове значення культури.

1. Давньогрецька культура увібрала в себе традиції крито-мінойської культури. Чарівна, витончена, абсолютно завершена у своїй майстер-ності, ця культура розквітла у III та II тис. до н. е. у східній частині Середземного моря — на острові Крит. Давньогрецька міфологія прославила цей острів легендами про закоханих богів і царівен, про героїв.

Будь-який міф відрізняється від простого поетичного образу, метафори тим, що розповідає нам про події, що мали місце насправді. Міф є поєднання ідеального і реального. Саме таке розуміння міфу дало змогу англійсь-кому археологу А. Евансу у 1900 р. відкрити доти невідому культуру. Він назвав її мінойською, за ім'ям царя Міноса, сина Зевса. А. Еванс датував цю культуру і визначив три її періоди: ранньомінойський — 2800—2200 pp. до н.е.; середньомінойський — 2200—1600 pp. до н.е.; пізньомінойський — 1600—1100 pp. до н. е. Очевидно, з давніх часів на території Балканського півострова та на сусідніх островах існувало ; землеробство, що пройшло шлях від кам'яного віку до мідно-кам'яно-го — халколіту. Перекази зберегли назву племен — пелазги на мате-рику та карийці на островах, а також критяни (або, як знаходимо у Гомера, етеокритяни — дійсно первісні критяни). Критяни, на відміну від пелазгів та карийців, що залишилися на примітивному рівні, на рубежі III—II тис. до н. е. розвинули високу культуру епохи бронзи. Вони створили оригінальну державну систему з великими палацовими центра-ми: Кноссом, Малією та Фестом.

З середини XV ст. до н. е. починається різкий занепад Критської культури. Він пов'язаний з потужним землетрусом та виверженням вулкана на острові Фера, а також з приходом з півночі племен греків ахейців. Поява нових племен викликала суттєві зміни у мистецтві. Розвинене реалістичне мистецтво поступається місцем сухій та грубій стилізації. Традиційні для мінойського вазопису мотиви — рослини, квіти осьминоги — перетворюються в абстрактні графічні схеми.

Віднині центр і осередок культурного прогресу зміщується на північ, на територію материкової Греції, де розквітає мікенська культура. До XIV—XIII ст. до н. е. ахейські племенні союзи досягли розвитку і могутності. Центром державного утворення стають золоторясні Мікени, як їх називає Гомер.

Перемога ахейців у Троянській війні була певним підсумком і провісником лих. У кінці XIII ст. до н. е. племенний світ північнобалканського регіону залучився до руху. Виникло багато варварських племен, до яких належали як народи, що розмовляли на діалекті грецької мови — дорійців, так і народності негрецького походження — фрако-іллірійського. Це була трагедія. Господарству мікенських держав було завдано невиправних збитків. Стрімко занепадали ремесло та торгівля, різко скорочувалася чисельність населення. Дорійці знищили правлячу верхівку палацових держав, мікенську культуру було зруйновано. Проте слід зазначити, що окремі острівці мікенської культури впереміш із знову заснованими поселеннями дорійців продовжували існувати до кінця XII ст. до н. е. Настає доба так званих «темних століть».

Для матеріальної культури Греції субмікенської доби (ХІІ - IX ст. до н. е.) притаманні прояви поступової варваризації, аграрного анабіозу суспільства. Мистецтво «відгукнулося» появою у ХІ – Х ст. «протогеометричного» стилю та в IX—VIII ст. до н. е. «школи Feeiw Кричного вазопису» (так звані дипілонські амфори та кратери).

Грецька культура з XII ст. і аж до кінця VIII ст. до н. е. розвивалася в цілому в одному темпі з культурами варварської периферії. Перші ознаки самостійності й оригінальності з'являються до VII ст. Справжній тріумф античного стилю відбувся у VI ст. до н.е. у вигляді монументальної скульптури «куросів» та «кор», у розписі античних чорнофігурних ваз. Шлях цей був надзвичайно складним й унікальним. Практично одночасно з цими подіями естетичної революції у Греції подібні явища, але зовсім іншого плану, розгорнулися у степовій і лісостепових зонах Євразії. Від Ілірії та Подніпров'я до Південного Сибіру формується мистецтво «звіриного стилю». Це пряма антитеза класичному грецькому мистецтву. Історичні шляхи античної культури та варварських суспільств Євразії розходяться. У давньогрецькій культурі цього часу перемагають раціоналізм та рефлекторність. «Звіриний стиль» був породженням «первісного гілозоїзму», тобто загального одухотворення світу і безперервних взаємоперетворень його форм.

Наступні етапи давньогрецької культури датуються так:

архаїчний період — VII—VI ст. до н. е.;

класичний період — V— до останньої третини IV ст. до н. е.;

елліністичний період — остання третина IV ст.—І ст. до н. е.

2. Епоху Еллади змінила епоха Риму з його розважливим інтелектем, упорядкованістю та дисципліною.

Періодизація культурного розвитку Риму збігається із загальноісторичною. Фундаментом давньоримської культури була етруська культура —VIII—II ст. до н. е. Римська історія веде початок з Царського періоду Стародавнього Риму —VIII—VI ст. до н. е. Потім йде Республіканський період —V—І ст. до н.е. і Імператорський — І—V ст. н.е.

У еллінів та римлян було своє історичне покликання — вони доповнювали одне одного. Який же внесок Риму в античну культуру? Великий римський поет Вергілій у своїй поемі «Енеїда» дає щиру і зрозумілу відповідь: «У тому, що мідь нехай кують інші, а римлянин покликаний вести народи, жалувати підвладних і завойовувати гордих».

«Інші» — це, зрозуміло, греки. Чи означає це, що тільки у справах державних відзначився гордий і грізний Рим?

Безсмертна латинська поезія, і Вергілій у чомусь заперечує собі своєю ж поемою. Елліни, безперечно, були найкращими скульпторами і дали більше науці, ніж римляни. Можна стверджувати, що римське мистецтво цілком виросло з грецького. У завойованій