Як відомо, людина стала людиною не воднораз, вона не виникла в результаті однієї дивовижної мутації, а розвинулася з німої й примітивної істоти шляхом поступового еволюційного процесу – висхідного, але аж ніяк не прямолінійного.

За визначенням Тейяра де Шардена, це була «еволюція навпомацки». Вона відбувалась повільно, через спроби й помил-ки й ці її особливості ускладнюють наші сьогоднішні намагання точно визначити момент виникнення людини і ту межу, яка відділяє її від царства тварин.

У той же час сучасна наука досить чітко окреслює період – 30-40 тис. років тому, коли Ноmо sapiens набув свого нинішнього вигляду й лишився єдиним представником цього виду, що дозволяє констатувати завершення біологічної і перехід до суто культурної еволюції.

Щодо визначення принципів періодизації 40-тисячолітньої культурної еволюції, то ця проблема досить складна й дискусійна. Існує чимало варіантів цієї періодизації. Вони вже давно й активно «працюють» у науці, що між тим ніяк не заважає появі й апробації нових підходів до проблеми.

Наше завдання — ознайомитися з найбільш поширеними в науці принципами класифікації, які активно використовуються для характеристики історико-культурного процесу. Йдеться про класифікації, що виникали в різних галузях науки, торкаючись якихось особливих сторін культурно-історичного процесу, взаємно доповнювали одна одну, а тому давали змогу аналізувати культурну еволюцію всебічно.

Спроби періодизувати розвиток людської культури мали місце ще в античну епоху. Давньогрецький письменник Гесіод, котрий жив у VIII ст. до н.е., поділяє всю історію людства на п'ять віків: золотий, срібний, мідний, героїчний та залізний. Оскільки Гесіод жив у період розпаду традиційних общинних відносин у Греції, прихильником яких він був, то з його точки зору еволюція від золотого віку до залізного була еволюцією із зворотним знаком, коли людство поступово втрачало високі моральні якості. Та в міру того, як культурні досягнення греків ставали все значнішими і античне суспільство усвідомлювало вже значення культурних надбань, погляди на розвиток людства змінюються і оформлюються у концепцію, побудовану за прин-ципом прямої еволюції. Такий погляд зустрічаємо й у грець-кого трагіка Есхіла в «Прометеї закутому», де герой не тільки викрав вогонь з неба і навчив людей користуватися ним, але й показав людям, як видобувати та обробляти метали, дав їм науку про числа та відкрив мистецтво письма. У міфах та творах греків про Прометея відображений погляд на шлях розвитку людства від первісного примітивізму до ремісництва і наук.

Але поступово традиція вишукувати успіхи цивілізацій за допомогою богів і героїв поступається поглядам, що поясню-ють досягнення людства його розвитком від тваринного спо-собу життя до рівня античного суспільства суто людськими потребами, необхідністю і зусиллями, спрямованими на їх вдоволення. Таку точку зору висловлювали давньогрецький філософ Демокріт та видатний римський філософ і поет Лукрецій Кар.

У поемі «Про природу речей» Лукрецій висуває геніальні здогадки про використання каменю й металу для виготовлення засобів праці та про походження мови, права і релігії як найважливіших проявів людської культури. Таким чином, ще здавна складається і послідовно проводиться ідея культурної еволюції, хоча щодо чіткого визначення її основних рубежів єдиного погляду не було.

У період середньовіччя, коли запанував релігійний світогляд, біблейський міф про створених Богом перших людей, Адама і Єву, та покоління, котрі пішли від них після вигнання пращурів із раю, був єдиним і незаперечним джерелом уявлень про історію людства і його культуру.

2.2. Основні етапи еволюції культури

Лише з початком наукового вивчення історії людства стають можливими нові підходи до періодизації культури. Так, швед-ський біолог К.Лінней виділив людину з ряду приматів і назвав її Homo Sapiens (людина розумна). Французький вчений Ж.Лафіто висловив думку про те, що у звичаях та способі життя індіанців Північної Америки можна знайти тлумачення далекого мину-лого народів Європи. Ж.Кондорсе виділив у історії людства послідовно змінювані ступені господарської діяльності – по-лювання і рибальство, скотарство і землеробство, шотланд-ський філософ А.Фергюсон розбив її на три епохи: дикість, варварство, цивілізація. Ці принципи періодизації культурно-історичного процесу широко використовувались в історичних дослідженнях XVIII-XIX ст., що дало змогу самій історичній науці більш плідно вивчати як далеке минуле, так і тогочасні суспільні процеси.

Початок XIX ст. ознаменувався розквітом археологічних досліджень. Необхідність чіткої класифікації пам'яток ма-теріальної культури зумовила розробку науково обгрунтованої археологічної періодизації, що підтвердила правильність гіпотези Лукреція. Датський вчений К. Томпсон, спираючись на археологічні дані, вводить поняття трьох віків: кам'яного, бронзового і залізного.

Значного розвитку досягла наука про первісне суспільство у другій половині XIX ст. У цей час остаточно сформувалися як самостійні відгалуження науки етнографія, археологія та ант-ропологія.

В основу концепції досліджень у цих галузях знань покла-дена ідея еволюції. Еволюціонізм посів чільне місце в науці після публікації праці Ч.Дарвіна «Походження видів шляхом природного відбору» (1859), в якій відкинуто панівне доти уявлення про незмінність видів тварин, рослин і доведено закономірність розвитку органічного світу від нижчих форм до вищих у процесі пристосування до умов навколишнього середовища та під дією природного відбору. Еволюціоністи – історики та етнографи І. Баховен (Швейцарія), Л. Морган (США), Г. Спенсер, Є. Тейлор (Англія), Д. Мак-Леннан - (Шотландія) та інші – мали схожі погляди на процес розвит-ку людства, робили спроби створити схему основних етапів первісної історії й реконструювати процес створення най-важливіших культурних надбань.

Найбільше їх цікавили питання шлюбно-сімейних відносин, релігії, власності та соціальних форм організації первісного суспільства. Початок вивчення історії сім'ї поклав Баховен. У своїй праці «Материнське право» він висловив ідею про