Мелодико-інтонаційний колорит колядок і щедрівок має такі особли-вості:—

структурну чіткість, яка проявляється в заокругленості поспівок, розмежуванні основної частини строфи і приспіву;—

переважає тип моторної мелодики, меншою мірою вживано кантиленні наспіви;—

майже не зустрічається речитативно-парландовий тип мелодики, але зате широко вживано мелодекламацію (особливо в дитячих пісень-ках);—

характерним моментом колядування є розмовні ритмізовані по-здоровлення, вітання, приказки. Їх, звичайно, цілком до явищ мелодики зараховувати не можна, але поряд із співом ритмізовані хорові репліки створюють той неповторний колорит інтонаційної стихії, який і стано-вить своєрідність колядних обрядів. До таких розмовних явищ нале-жать згадані вище «На кого співать?», «Добрий вечір!» та ін., різні приказки («Дайте доходу, а то знесу хату в воду, а від води – ще бог зна куди!»).

Ладові структури колядок і щедрівок належать до типово обрядового пласта, як і мелодика, однак не до найдавнішої його частини. Існує чітка поляризація наспівів на мажорні і мінорні,- значно сильніша, ніж в інших обрядових жанрах. Це – вплив мажоро-мінору. За внутрішньою будовою ладових структур колядки та щедрівки показують велику різ-номанітність.

В загальних рисах ладові структури класифікуються так.

1. “Хордні” системи: трихорди (“Щедрик” М. Леонтовича); тетрахорди – найчас-тіше або іонійського або еолійського виду: пентахорди («Ой там за горою» М. Леонтовича, наспів у верхньому голосі), гексахорди – вони виникають здебільшого внаслідок розширення пентахордної основи за рахунок верхніх звуків оспівування.

2. «Тонні» системи – майже виключно трапляється лише тритоніка в межах квар-ти. Варіант – кварта із ввідним тоном до вершини:

3. Комбіновані системи – найбільш поширені. Принцип розгортання наспівів єди-ний – поєднання або чергування поспівок різної форми і звукорядно-висотної будови. У пісні «Го-го-го, коза» (див. пр. 13) на зміну малотерцевому трихорду (перші три такти) приходить тетрахордова поспівка. Це досить простий зразок. Частіше, однак, наспів не розпадається на такі відокремлені поспівки, а становить органічну єдність, в якій не завжди легко виявити і відокремити складові елементи ладу. Наприклад, у щедрівці «В полі, полі плужок ходить» (з обробок М. Леонтовича) має місце почергове зміщення двох пентахордів – спершу з опорою на соль, потім на ре і в кінці знову на соль. Така особливість цього наспіву випливає з того, що в основі інтонаційної ло-гіки тут лежить змінність (головні опори соль і ре).

4. Діатонічні системи (гептахорди) – їх загалом небагато. Зразком може бути “Ой гордопишний пан господар” М. Леонтовича.

5. Мажоро-мінор. Октавних мажорних і мінорних ладів, як і гептахордів, зустрі-чається дуже небагато. Але в колядках та щедрівках поширені неповні мажоро-мінорні звукоряди (особливо гармонічний мінор і натуральний мажор та лади з паралель-ною змінністю).

Колядки та щедрівки серед обрядових жанрів зазнали найбільшого впливу європейського мажоро-мінору. Найбільше народна основа зовні проступає у вузькоамбітусності наспівів. Мажоро-мінор же вніс деяку хроматизацію і певною мірою функціоналізм. Проте в більшості випад-ків в наспівах з достатньою чистотою збереглися давні ладові основи.

Порівняно з іншими обрядовими жанрами в колядках та щедрівках набагато ширше вживається не тільки унісонно-гетерофонне, але й еле-менти гомофонно-гармонічного багатоголосся. Поширена втора. Інколи вона поєднується з простими прийомами підголоскового співу. Специ-фічно колядковим є антифонний спів, який виникає в процесі чергуван-ня соліста-хору (береза-хор) або двох груп колядників:

К. Квітка припускає, що традиція, коли частина гурту вступає з новим текстом тоді, як інші ще доспівують попередні слова, виклика-ється практичними міркуваннями: колядникам треба обійти багато дво-рів і вони скорочують таким чином час на виконання пісні. При цьому не порушується урочистість співу. Такий суто практичний розрахунок призвів, як видно, до цікавого і загалом рідкісного для фольклору антифонарію.

Зустріч Нового року супроводиться не тільки піснями, але й спеціаль-ними виставами – живими і ляльковими. Ще й зараз в західних обла-стях парубки носять вертепну шопку (спеціальну скриньку з ліпленими фігурками) та розігрують вистави.

До прийняття християнства на Русі язичництво було основною іде-ологією давніх слов'ян. Стародавні язичницькі ігрища (Купало, Руса-лії, поховальні культи тощо) супроводжувалися ряженням, масками, танцями, співами. Величезного розвитку дістала «сміхова культура» (в тому числі і під час поховань). Саме з тих часів бере початок тра-диція скоморохів, перевдягань, весільної «циганщини», новорічних «смі-хових» (гумористичних) вистав – вертепу, «Кози», «Маланки» та ін., гулянь на масляну, поширених в Росії.

Елементи народного театру традиційно прикріплені до пізніших різдвяних свят. Саме в період зустрічі Нового року на Україні відбу-валися вертепні вистави (вертеп – печера, яр). Ляльковий вертеп відо-мий з XVI ст. Дія розігрувалася на двох поверхах скриньки: перша (релігійна) частина засновується на легенді про народження Христа. Друга частина – світська. Складається вона з ряду побутових сценок, учасники яких – Дід, Баба, Москаль, Дяк, Лях, Корчмар, Запорожець, Циган, Цирульник та ін. Центральною фігурою був Запорожець. Він розповідав про свої подвиги, розправлявся з гнобителями народу, а в кінці примушував тікати Ляха, Корчмаря і навіть саму Смерть з чор-тами. Запорожець грав на бандурі, співав, усі танцювали.

У першій (релігійній) частині звучала музика культового змісту (канти, псальми тощо), а також релігійні колядки. Друга – повністю спирається на народно-пісенний і танцювальний матеріал. Запорожець співав патріотичну пісню «Та не буде лучче, та не буде краще», розігру-валася інтермедія за змістом відомої пісні «Ой під вишнею, під череш-нею». Звучало багато інструментальних мелодій, в тому числі різних національностей – залежно від того, який персонаж діяв на сцені («Камаринська», «Полька», «Краков'як» тощо).

Ляльковий вертеп зараз не зустрічається, але на заході України продовжує виставлятися живий