План-проспект

кандидатської дисертації

на тему

«Польський скрипковий

концерт ХІХ-ХХ ст.»

Польський скрипковий концерт посідає важливе місце в розвитку скрипкового концерту як європейського, так і світового значення. Видатні композитори Польщі К. Ліпіньський, Г. Венявський, М. Карлович, К. Шимановський, В. Лютославський, К. Пендерецький, зробили вагомий внесок, створивши ряд творів, які є «золотим фондом» концертуючого скрипаля.

Визначення головних напрямків розвитку жанру польського скрипкового концерту в ХІХ-ХХ ст. є предметом даного дослідження. Вирішується воно на прикладі концертів К. Ліпінського, Г. Венявського, К. Шимановського, К. Пендерецького.

Актуальність теми базується на вивченні інструментальної сторони музичного процесу. Таке дослідження є цікавим для музичного виконавства та педагогіки.

Основні завдання дослідження:

розглянути взаємодію індивідуальної манери композитора та його стилю;

визначити інструментальну специфіку: скрипкову, композиційну – та їхню взаємодію;

виявити характерні риси жанрових різновидів польського скрипкового концерту та їх вплив на розвиток цього жанру в музиці ХІХ-ХХ ст.

Наукова новизна полягає в дослідженні процесу польського скрипкового інструменталізму в ХІХ-ХХ ст.

Методологічною основою дослідження є праці з історії та теорії виконавського мистецтва вітчизняних і зарубіжних музикознавців: Ш. Вольфрама, Л. Гінзбурга, С. Голяховського, В. Григор’єва, Л. Ерхардта, А. Івашкіна, І. Нікольської, Л. Рабена, І. Ямпольського та інших.

Практична цінність дослідження полягає в тому, що його теоретичні положення можуть бути використані в курсах історії та теорії смичкового мистецтва, у виконавській та педагогічній практиці в училищах і вищих учбових закладах.

Вступ

Великі досягнення польського скрипкового виконавства ХІХ-ХХ століть пов’язані з накопиченням, розвитком і продовженням древніх традицій народного музикування, а також завдячують синтезу національних особливостей інструментальної творчості та найпередовіших тенденцій європейського виконавського мистецтва.

Аналіз ранніх етапів становлення польського скрипкового виконавства, питання про виникнення скрипки, формування народних традицій гри на смичкових інструментах, генезис національних жанрів скрипкової музики представляють не тільки історичний інтерес – це важливо для розуміння загального шляху становлення європейського виконавського мистецтва, а також для сучасних тенденцій його розвитку.

Джерел, що свідчать про скрипкове виконавство в Польщі в період Середньовіччя, є дуже мало. Одним із важливих моментів тут є зміна інструментарію та форм музикування. Прослідковуючи ті чи інші тенденції, можна судити і про напрямок розвитку прийомів виконавства. Для польського народного музикування характерна рухливість звуковисотного інтонування: своєрідні прийоми оспівування звуків, ковзання пальців по грифу, коливання основної висоти довгих нот. Тому в грі польських скрипалів дуже рано з’являється такий прийом як vibrato, що посилює темброву виразність мелодичного одноголосся.

Зв’язок із народними традиціями виражений і в улюблених жанрах скрипалів – танцях і піснях, творах у дусі народних балад. Деякі скрипкові награвання відображають перехідний період, від народних імпровізацій до професійної інструментальної п’єси. Вони, як правило, одноголосні, у високому регістрі, мають виклад імпровізаційного характеру, з широким застосуванням прийомів фігураційного варіювання.

Польське мистецтво розвивалося в безперервному оновленні та збагаченні репертуару, завдяки розширенню контактів з іноземними музикантами, головним чином українськими, російськими, чеськими, італійськими, німецькими, французькими. Творчо засвоївши досягнення європейського музичного мистецтва, польські музиканти прагнули зберегти і розвинути національну самобутність; звідси і постійна увага до витоків – народного мистецтва. Очевидно, що польська музична культура мала сильний вплив на іноземних музикантів. Багато польських скрипалів працювали і за межами своєї батьківщини.

Проникнення інших культур у побут Польщі не призвело до применшення національного фактору в польській музиці, але навіть навпаки, стимулювало виконавців до збереження народної культури, укріплення самобутніх традицій, і власне скрипка, народний інструмент, відіграла найбільшу роль у цьому процесі.

У XVII ст. розвиваються національні жанри скрипкової музики. Особливий інтерес у жанровому плані викликає твір М. Зеленьського (п. XVII ст.) – три інструментальні фантазії для корнетів і фагота (або скрипки, віолончелі та органа). Написані вони в дусі народних фантазій. Це найбільш ранній зразок професійної польської інструментальної мініатюри. В них використано стиль широко розповсюджених тоді канцон. Відмітна якість цих творів – народні прийоми гри, розгорнута концертна форма, мелодійність.

Більше розвинута скрипкова творчість у Марціна Мельчевського (бл. 1600-1651 рр.) – чудового польського скрипаля, композитора, диригента.

Про Мельчевського-скрипаля відомостей не збереглося. Але про його гру можна судити по інструментальних творах, які відображають стиль його виконання. Серед них – дві канцони для двох скрипок, фагота і цифрованого баса, п’ять канцон для двох скрипок, фагота (тромбона) і цифрованого баса, Концерт для баса; двох скрипок, фагота і цифрованого баса, ряд творів для ансамблю.

М. Мельчевський перший запровадив інструментальне концертування в месах. Яскравий приклад цього – Концерт для баса, двох скрипок, фагота і цифрованого баса: розгорнутий вступ, особливо виразні мелодії концертуючих скрипок. Партія першої скрипки протягом майже всього концерту зберігає самостійне значення, деколи супроводжуючи ведучий голос орнаментальними прикрасами. Цей «ліричний коментарій» скрипок часто розростається в обширні самостійні інтермедії з імпровізаціями. Такі прийоми пізніше широко використовувалися в польському скрипковому мистецтві та виконавстві, що досягли розквіту в ХІХ ст..

В інструментальному концертному стилі написані у Мельчевського канцони. Канцона як жанр зустрічалася в творах італійських композиторів. У Польщі канцона була добре відома. Вокальний стиль її викладу, який іде від поліфонічних вокальних мотетів, мес, стилем, поєднувався з інструментально-концертним, що формувався. Канцона була попередницею як розвинутої поліфонічної форми (фуги), так і жанру concerto grosso.

У Польщі жанр канцони виріс на національному ґрунті як продовження і розвиток жанру інструментальної думи та імпровізаційних інтермедій. Наспівність мелодичного руху поєднувалася в польській канцоні