Однією з характерних особливостей творів Ліпіньського є щедре використання подвійних нот і акордів, а також арпеджіо. Він часто поєднує подвійні ноти зі стрибаючими штрихами martele і spiccato, що надає їм особливого блиску і концертного розмаху (наприклад, у І ч. концерту №2). Часто він використовує й віртуозні пасажі октавами і децимами на один смичок. Акордованому викладу Ліпінський надає характер помпезності й сили.

Твори Ліпіньського виявляють великі вимоги до виконавця своєю звуковою стороною: швидкі переходи від сильного, маркованого звучання до ніжної наспівності, від ледве чутних flautando до патетики.

Ліричні та віртуозні достоїнства творів Ліпіньського доповнюються цікавими пошуками нової виразності музичної мови. В першу чергу це відобразилося на створенні незвично сильної, небувалої на той час повнозвучної скрипкової фактури, без сумніву, пов’язаної зі втіленням романтичних образів. Пізніше ця сторона творчості К. Ліпіньського знайде своє продовження у творах Г. Венявського.

Скрипкові концерти – найзначніші твори Ліпіньського.

У сучасників Ліпіньського – польських композиторів М. К. Огіньського, Ю. Ельснера, К. Курпіньського та ін. не було творів такого жанру (як вже згадувалось, скрипкоий концерт Ю. Ельснера не зберігся). Ранні зразки концертів Яжембського, Мельчевського і Яневича ще були дуже близькі до форми concerto grosso. Ліпіньському доводилося значною мірою самостійно вирішувати проблему створення національного скрипкового концерту, опираючись, зокрема, на традиції європейського скрипкового мистецтва. Блискучі знання скрипки дали йому можливість створити твори, які заклали основу польського скрипкового концерту і справили серйозний вплив на розвиток не тільки польської скрипкової творчості.

Перший скрипковий концерт відноситься до зрілого періоду творчості композитора. В Концерті №1 ф. 14 fis-moll (1822р.) Ліпіньський постає як скрипаль, що вільно володіє виразовими можливостями інструмента, захоплюючи слухачів розмахом і віртуозним блиском сольної партії, максимально використовуючи мелодичні можливості скрипки. Для концерту, який продовжує лінію «великого» віртуозно-романтичного концерту, що йде від Паганіні, характерні багатство й різноманітність скрипкової техніки, масштабність, яскравість образів. Романтична патетика поєднується з наспівністю, пов’язана з польською народнопобутовою пісенністю. Широко розвинуте в концерті і танцювальне начало.

Концерт № 2 D-dur ор. 21, який дістав назву «Військовий», став одним із найпопулярніших творів, котрі входили в ХІХ ст. в репертуар майже кожного скрипаля. Він цінний своїми художніми достоїнствами, блискучим застосуванням віртуозних можливостей скрипки. Використанням західноукраїнських народних пісень, поєднанням героїчної піднесеності з ліричними, задушевними образами. Існують багаточисленні редакції, обробки концерту, а також ряд каденцій, написаних до нього.

Створений концерт на п. 30-х рр., коли Ліпіньський збирав і обробляв народні пісні. В ХІХ ст. було модно називати твори, теми яких викликали асоціації з армійськими сигналами фанфар, ритмами похідних маршів, - «військовими». Так з’явилися «Військова» симфонія Гайдна, «Військові» концерти Я. Л. Дуссіка, Б. Ромбера, А. Бацціні та ін. До них належить і концерт Ліпіньського. Образи концерту не мають військового характеру. Цю назву йому, очевидно, дали у зв’язку з використанням у ньому тем, близьких за звучанням до воєнних фанфар.

Третій і Четвертий концерти Ліпіньського являють собою одночастинні твори. Їхні кращі риси – романтична піднесеність, пошуки нових форм, прагнення до тематичної єдності та цілісності. Концерт №3 e-moll, ор. 24 (1838) – найменш цікавий у мелодичному та віртуозному планах. Більш самобутній за своєю побудовою концерт №4 A-dur ор. 32. У цьому творі Ліпіньський відмовляється від традиційної схеми сонатного allegro. Тут поєднані риси сонатності з елементами поемності та варіаційності.

Еволюція скрипкового концерту іде в Ліпіньського від «великого» віртуозно-романтичного концерту №1, який вражав сучасників масштабністю і вимагав від соліста гранично досконалого володіння інструментом та солідної витримки, до «Військового» концерту №2, який відзначається мелодичним і ритмічним багатством, насиченістю народними інтонаціями, мальовничістю та розмаїттям. У третьому концерті Ліпінський віддав данину суб’єктивно-ліричним переживанням. Відхід від народно-інтонаційної сфери, мала виразність техніки не дозволили йому створити яскравий твір, котрий, тим не менше, цікавий як одна з перших спроб створення одночастинного скрипкового концерту. Останній концерт Ліпіньського являє собою значний художній інтерес як вдала спроба стиснення сонатно-симфонічного циклу в межах однієї частини і як приклад симфонізації концерту.

Для концертів Ліпіньського, незважаючи на різноманітність форм, притаманні й деякі загальні риси. Він ніколи не використовує в скрипковій партії головну тему, що відкриває вступ до концерту, в її первісному вигляді, завжди приберігаючи для скрипки світлі фарби. Наполегливо проводить Ліпіньський і принцип «обрамлення», закінчуючи концерти (за винятком третього), проведенням головної теми. Любить він завершувати перші фрази солюючої скрипки віртуозною каденцією, відразу вводячи слухача в атмосферу інструментальності.

Характерне і багатство в концертах імпровізаційно-речитативних моментів, особливо пов’язаних з ліричною сферою, використання народних прийомів гри, варіаційного принципу в проведенні тем.

У концертах Ліпіньського можна прослідкувати, що він тяжіє до зближення інтонацій головних тем різних частин. Такі внутрішні тематичні зв’язки свідчать про прагнення композитора добитися єдності всього циклу, досягнути наскрізного образного розвитку.

Треба відзначити й мелодичну щедрість, вміння надати наспівний характер пасажам і фігураціям, використати складні прийоми романтичної віртуозності для розкриття образної сторони концертів. Фігурації часто звучать як багато орнаментовані мелодії. Ця орнаментальність, притаманна польській народній музиці, повнозвучність фактури знайдуть подальший розвиток у польській скрипковій творчості, особливо у Г. Венявського