Уперше в історії скрипкової літератури композитор проводить через всі частини одну і ту ж саму тему, яка отримує в кожній із них інше освітлення. (Такий прийом зустрічається в багатьох скрипкових концертах, написаних пізніше, наприклад, у концерті А. Хачатуряна). Це викликано прагненням Венявського втілити в концерті певну програму, про що свідчать не тільки висловлювання самого композитора, але й конкретність, виразність, рельєфність музичних образів.

Особливості форми проявляються вже у першій частині концерту. Її побудова далеко відходить від схеми класичного сонатного allegro і швидше нагадує одну з різновидностей «вільної» романтичної форми.

Друга частина має назву «Романс», і це не випадково, як композитор-романтик Венявський тяжів до ліричних мініатюр типу «пісні без слів», овіяних серпанком романтичної мрійливості.

Інші образи, інший світ почуттів відкривається у фіналі «a la Zingara».

Через весь концерт проходить тема з першої частини, і таким чином пов’язуються всі розділи твору в єдиний нерозривний цикл.

Партія оркестру в Другому концерті незвично розвинута і симфонізована. Велику роль у концерті відіграє поліфонія, яка багато в чому сприяє його симфонізації. Венявський прагне тут не стільки до злиття мелодичних ліній, їх зближення, скільки до їх зіткнення і співставлення, до посилення драматизму, напруги. Важливою стороною концерту є його декоративна орнаментальність, що органічно поєднується з великою наспівністю і виразністю музики. Орнаментальність витікає тут часто із самих тем, глибше їх розкриває.

У згаданому концерті Венявський майстерно використовує виразові можливості скрипки, легко і без зусиль добивається ефектів, що логічно витікають із самого змісту твору.

Для творчості Венявського, особливо у цьому концерті, характерне поєднання вокальності та інструментальності викладу. Але інструментальність і композитора завжди зберігає тісний зв’язок з пісенною, мелодичною стороною. Звідси і наспівність, тепло, виразність техніки Другого концерту.

Порівнюючи два концерти Венявського, а також другу і третю частини його юнацького концерту, можна прослідкувати еволюцію творчості митця. У першій частині fis-moll-ного концерту композитор прагнув до романтично піднесеного мистецтва; він наповнив скрипкову партію ефектними технічними прийомами, ввів розгорнуту віртуозну каденцію. Іншими засобами вирішує автор першу частину d-moll-ного концерту, де панує лірична основа. В ній абсолютно відсутні громіздкі види скрипкової техніки. Деякі ефектні (хроматичні гліссандо, ажурні стакато) використані дуже економно і повністю служать для розкриття або відтінення основного настрою частини. Характерна й відмова Венявського від самостійної скрипкової каденції.

У першій частині fis-moll-ного концерту повністю панує соліст, оркестру відведена лише акомпануюча роль. У d-moll-ному концерті з його симфонічним розвитком партія оркестру органічно переплітається із партією скрипки, розкриває й доповнює основні образи.

У других частинах концертів Венявський перш за все прагнув створити яскраві інструментальні мелодії широкого дихання. В юнацькому концерті мелодія ще дуже проста, в концерті fis-moll мелодія ширша, зосереджена, з елементами драматичної схвильованості. Але найбільше це прагнення втілено у другій частині концерту d-moll з широкою, задушевною мелодією, надзвичайно виразною і багатогранною.

У фіналах концертів Венявський прагнув до динамічності, яскравої танцювальності. Лінія розвитку тут іде від елегантного («російського») рондо юнацького концерту, простого і стриманого за темпом, через більш яскравий, рухливий, але дещо важкуватий фінал концерту fis-moll – до вогненного, блискучого, динамічного і в той же час ажурно-прозорого «циганського» фіналу концерту d-moll. Важливим є прагнення автора об’єднати частини музичного твору в єдиний цикл (особливо це стосується концерту d-moll), що досягається драматургічним, образним зв’язком між частинами, їхнім тематичним об’єднанням.

Концерт d-moll є одним із найбільш значних і зрілих творів Венявського. В ньому композитор найповніше показав себе як чудовий ліричний поет у музиці. Багатство мелодики, оригінальність і цілісність форм, яскрава образність і оптимізм змісту дозволяють віднести цей концерт до кращих зразків скрипкової літератури.

Глава ІІ

Скрипкові концерти Г. Венявського, К. Ліпіньського та М. Карловича мають велике естетичне і художнє значення, але це твори ще романтичної епохи.

Концерти Кароля Шимановського (1882-1937) є зразками нового часу, епохи початку ХХ ст. Вони стоять в однму ряду зі скрипковими концертами І. Стравінського, С. Прокоф’єва, А. Берга, А. Веберна.

У творчості Шимановського помітно багато впливів. У першому періоді очевидний вплив Шопена та одночасно Вагнера, загалом романтиків, крім того, Скрябіна, Чайковського. Другий період пройшов під знаком німецької музики, особливо Р. Штрауса, а також М. Регера. У третьому періоді композиторської діяльності Шимановському, вже зрілому і самобутньому майстрові, стає близьким музично-художній світогляд французів. Але найсильнішим був у той час вплив на нього Стравінського. Творчість Шимановського – це складний сплав, що поєднує в собі елементи стилю М. Регера – майстра контрапункту, явного неокласика, який іде у своїй творчості від Баха і Брамса, - із впливом Стравінського (періоду після «Весни священної»).

Жанр скрипкового концерту розвивався в польській музиці задовго до того, як Шимановський створив свій Перший концерт для скрипки з оркестром. Важко пов’язати цей твір композитора з «репертуарними» концертами Ліпіньського та Венявського і навіть з прекрасним концертом його старшого сучасника М. Карловича. І тим не менше, імена в історії польської музичної культури стоять поруч, оскільки саме з їхньою творчістю пов’язаний період істинно класичного розквіту польського симфонізму.

В концерті Карловича відчувається чудове знання скрипки, яке пояснюється, зокрема, тим, що композитор здобув під керівництвом Станіслава Барцевича настільки серйозні практичні навики, що виконував концерти Венявського, Чайковського і Мендельсона. Шимановський, як відомо, в роботі над партією скрипки обох концертів, циклу «Міфи» та інших творів користувався порадами і допомогою відомого польського скрипаля Павла Коханьського, з яким