і Kапріччіо для скрипки з оркестром (1967). Тут Пендерецький іде ще далі у театралізації своєї музики. Всі дії соліста відбуваються вже не на «білому» фоні, а в контексті декорацій, що постійно змінюються. Фон активізується, починає контрапунктувати з авансценою. Задумане як пародія на традиційні віртуозні скрипкові штампи, Kапріччіo розвивається в руслі ефектних, часом шокуючих контрастів: від повної дезорганізації аморфного стану музичної матерії – до яскравих сонористичних кульмінацій. У цій амплітуді Пендерецький встигає показати і «зшаржувати» мікросвіт скрипкової віртуозності – з її механічністю, тривіальністю, закостенілістю, «незалежністю» від змін стилів і музичної мови. Так, в однаково гумористичному ключі використовує композитор скрипкові формули, характерні і для класичної (принцип concerto grosso), і для серійної (монотонія дисонансу) музики. Часом фон стає дуже яскравим: «герой» проходить крізь різні стилістичні світи. В течію музики вплітається джазовий епізод, а також раптовий карикатурний вальс.
Пендерецький порушує звичну схему скрипкового концерту, звільняється від окремих штампів, які втратили свою минулу виразність. Композитор створює ніби антиконцерт, декларуючи нове розуміння жанру, наповнює його енергією дії, гри, активного руху. Від концерту як форми до концертування як процесу – так можна було б охарактеризувати напрям пошуків Пендерецького. Концерт, Kапріччіо набувають у композитора рис сценічної вистави, спектаклю. Соліст-виконавець стає актором, музика – дією, композитор – режисером.
Концерт для скрипки з оркестром був замовлений музичним товариством Базеля і вперше виконаний у цьому місті Ісааком Стерном у 1977 році. Цікаво, що Концерт Пендерецький присвятив І. Стерну – одному з найкращих у світі знавців класичного скрипкового репертуару: нова партитура є прямим продовженням лінії класичного й романтичного концерту як у стилістичному, так і в інструментальному аспекті. Велика одночастинна композиція концерту (понад 40 хвилин) абсолютно незвична для Пендерецького: яскравий тематизм, чіткий інтервальний рельєф, елементи тональності, контури сонатної форми, багатство і компактність інструментальної палітри – всі ці риси нового концерту дозволяють говорити про нову естетичну позицію Пендерецького, яка поєднує в собі новаторські досягнення і глибоку ретроспективу, що йде від традицій Брукнера, Сібеліуса. Скрипковий концерт – третя за рахунком спроба композитора у цьому жанрі. Перший концерт, створений на початку шістдесятих років, був у кінцевому результаті знищений автором (його матеріал частково ввійшов у Kапріччіо), другий – для віоліно гранде - перероблений у віолончельний концерт. Думка про створення скрипкового концерту всі роки переслідувала Пендерецького – і нарешті втілилась у монументальній партитурі – одній із найбільших в концертному скрипковому репертуарі.
Сорокахвилинна одночастинна композиція Скрипкового концерту розгортається як величезний сувій. Тут вже немає масок, швидких змін ігрових і сюжетних ситуацій, несподіваних поворотів дій. Кожен образ подається нам у процесі свого вичерпного розвитку. Контури сонатного алегро розростаються до величезних розмірів і, втрачаючи традиційну форму, перетворюються на канву драматургічного розгортання подій. Слідкуючи за музичним розвитком концерту, слухач відчуває театральний пафос композиторського висловлювання: сценічність і тут залишається характерною властивістю музики Пендерецького. Але в даному випадку сценічність розгорнутих монологів споріднена із монологами персонажів класичних трагедій. Слухаючи Скрипковий концерт, ми спілкуємося з одним героєм, а не з багатьма діючими особами; розповідь іде від особи головного (якщо не єдиного) персонажа і набуває ознак монодрами.
Строгий, класичний силует Скрипкового концерту позбавлений зовнішньої метушні, наповнений особливою внутрішньою експресією. Це – вираження людської мови, а не разючість контрастних мізансцен, що чергуються. Герой-оповідач послідовно розкриває перед нами картини різної емоційної напруги драматизму: його мова – незалежно від характеру подій, які описуються, – залишається безперервною, логічно бездоганною, риторично досконалою, що плавно переходить з одного предмета на інший. Це не виключає яскравих співставлень, контрастів, кульмінацій – рельєф. Скрипкового концерту важко назвати спокійним. Але всі акценти розповіді виявляються підготовленими; визрілими, неминучими.
У скрипковому Kапріччіо події розгортаються на наших очах, у Скрипковому концерті описуються устами героя-оповідача. В Kапріччіо ми маємо справу із дією, акцією. В Концерті з оповіданням. Але і там, і тут ми знаходимось у музичному театрі, відчуваємо вогні рампи, дихання сцени. В першому випадку на ній розгортається яскраве, захопливе видовище, в другому – звучить схвильований монолог героя.
Висновки
В історії польського скрипкового концерту чітко вимальовується лінія висхідного розвитку жанру: від інструментальної мініатюри (фантазії М. Зеленьського п. XVII ст.; канцони М. Мельчевського; concerto grosso А. Яжембського) до концертів Ф. Яневича (XVIIІ ст.) – перших зразків концерту класичного типу. У творчості К. Ліпіньського концерт набуває романтичних рис, які ще більше втілив у своїх творах Г. Венявський (ХІХ ст.). На межі ХІХ-ХХ ст. творчі група «Молода Польща» відіграла важливу роль у становленні національної польської музики, сприяла залученню до найновіших течій музичного мистецтва. К. Шимановський пізнав спочатку сильний вплив творчості А. Скрябіна, Р. Штрауса, М. Регера, французьких імпресіоністів. М. Карлович залишався в рамках неоромантичних традицій.
Перша чверть ХХ ст. відзначила в історії музики Польщі як час існування і розвитку найрізноманітніших музичних течій, у тому числі й неокласицизму. У 20-30-ті рр. відбувається становлення нової композиторської школи, роботу якої направляв К. Шимановський.
Композитори післявоєнного періоду при створенні творів керувалися в основному вже сформованими традиціями світової музичної культури. Нові способи і принципи написання творів (додекафонія, електронна музика, пуантилізм , сонорика та ін.) почали використовувати тільки з другої половини 50-х рр. ХХ ст.
У кінці ХХ ст. з’являється багато композиторів, твори яких мають велике значення для розвитку польської та світової музики і в зв’язку з цим