Святі Отці вживали слово «ікона» у ширшому значенні, порівняно з тим, до якого ми сьогодні звикли. Весь світ, що є творінням Божим, вони сприймали як Божу ікону, як витвір досконалого Художника. Апостол Павло називає Ісуса Христа Сина Божого «іконою Бога невидимого» (2 Кор. 4, 4). Людина, згідно зі Священним Писанням, сотворена Богом на Свій образ (у грецькому тексті «на ікону Свою»). За визначенням преп. Максима Ісповідника, Церква — також ікона. Храм — ікона переображеного космосу. Єпископ — ікона Христа. Такі види церковної словесності, як тропар чи акафіст, проповідь чи житіє, є «словесними іконами», і за своєю композицією, структурою, принципами добору матеріалу, і за своїм внутрішнім зв'язком з світом невидимим, до якого належать вони самі і до якого піднімають людину. Можливості використання поняття «ікона» стосовно проявів православного церковного життя винятково, а можливо, й безмежно широкі: все – ікона, все іконічне.

ІСТОРИЧНІ ВІДОМОСТІ ПРО РОЗВИТОК ІКОНИ

Християнство було запроваджене 988 року в країні, де більшість населення віками сповідувала поган-ство — одну з так званих натуральних релігій. Хри-стиянство й поганство несумісні ні в чому, у тому числі і в концепції, характері та обряді влаштування самого храму. Здавалося, що коли віра Христова впритул торкнеться багатобожжя й культу поклоніння фольк-лорним «богам», між ними почнеться смертельна бо-ротьба. Проте історичні хроніки — літописи — кінця X й початку XI століть про жодне велике проти-стояння не повідомляють. Русь-Україна, доти майже суцільно наповнена поганськими віруваннями, досить спокійно, навіть благоговійно прийняла святу Єванге-лію Ісуса Христа. Були окремі непорозуміння, але не сталося вияву масового фанатизму й спротиву новій релігії.

Ще дивовижнішим є той спокій, із яким люди нашої давньої Батьківщини зустріли побудову нових мурованих та дерев'яних храмів, яких досі в подібних архітектурних формах не будувалося в Русі-Україні. Скажімо, іконоборство 726—842 років у вже давно християнській Візантії мало куди важчі, трагічніші й триваліші в часі колізії, ніж акт прийняття християн-ства з усіма його атрибутами в не менш багатоликій, сильній і могутній Русі-Україні. Якщо в іконоборстві були такі жахливі випадки, як розорення монастирів, використання війська для приборкання шанувальників ікон і навіть нелюдське катування імператором Кон-стантаном V патріарха Микити (767 р.) м, то в учо-рашній поганській Русі-Україні ніхто не нищив церков-ної архітектури, не палив ікон.

Факт відносно спокійного запровадження христи-янської релігії в Русі-Україні можна витлумачити по-різному. Наприклад так, що населення нашої держави було байдуже до вірувань і не переймалося пробле-мою, кому поклонятися — Перунові чи Ісусові Христу та Святій Трійці. Або що головний ініціатор хрещен-ня, князь Володимир Святославович, установив терор, і вчорашні погани-язичники зі страху, а не за велінням совісті прийняли Христову віру. Або що таємні хри-стиянські громади ще до 988 року так ґрунтовно піді-рвали поганську міфо-ідеологію, що сам акт хрещення киян у Дніпрі та Почайні був тільки завершенням усієї попередньої таємної роботи християн . Проте духовність людини є таємницею й не завжди поясню-ється логічно. Мало хто з учених брав (і бере досі) до уваги дію Святого Духа, бо для багатьох людей це є просто абстракція, а не реальна й постійно присутня у світі сила. Тому вони й намагаються соціаль-ними причинами пояснити духовні акти прийняття християнської релігії тим чи іншим народом чи й навіть окремою особою. Археологія та деякі писемні джерела підтверджують, що праукраїнські племена на сучасній території України не ставилися байдуже до питань віри, хай навіть і поганської. Народна творчість у всіх її виявах, побутова культура й обряди свідчать, що праукраїнська людність була духовною — на основі, звичайно, поширеної тоді «натуральної», тобто багато-божної релігії.

Видатний український письменник та богослов, який здобув вишу богословську освіту в Київській Духовній Академії, Іван Нечуй-Левицький досить образно й не без позитивного розуміння пояснював корінь «натуральності» вірувань праукраїнців: «Ціль давньої української віри, як і в інших народів, була практична, а в основі давнього українського поганства був людський егоїзм. Давній український народ сла-вив світлі небесні сили, годив темним силам, щоб при-горнути до себе ласку неба, щоб присилувати всі сили служити його практичним цілям. Люди молились небу, щоб загарбати собі небо, дощ, тепло, росу, по-году, щоб прогнати од себе холод, хмари, негоду. Дав-нім українцям, як бачимо з обрядових пісень, хоті-лося прихилити до себе ласку небесних сил, щоб мати густо кіп на полі, багато роїв у пасіці, багато ягнят, телят, лошат, щоб мороз не поморозив жита, пшениці і всякої пашниці, щоб у садку родило дерево, а в дворі плодилася птиця. Ціль давнього українського поган-ства була така практична, як і в індусів, і в греків, і в інших народів, котрі в молитвах до своїх богів про-сили собі всякого добра».

Практицизм та егоїзм «натуральної» релігії не ви-ключав певних духовних настроїв, що шліфували пси-хологію людини до прийняття християнства. Але той же практицизм уберіг давній український народ од фанатизму, який є і не Божий, і не людський у кож-ній релігії. Не було у наших пращурів тієї спопеляю-чої відданості догмі, яка готова до знищення всього супротивного їй. Душевна м'якість і певна толерант-ність, вироблені у психології людей віками, стали не-поганою основою для сприйняття науки Христа, в якій духовність і людинолюбство чудово згармонізовані. Отож, хоч хрещення 988 року — то велика революція як у духовному, так