Якщо ж рух був необхідний (наприклад, при зо-браженні чудотворних дій святого), то він подавався як ритуальна дія з урочистими й значущими жестами. Святий не міг стояти до глядача спиною чи у про-філь, згинати своє тіло. Уникання всього тривіального, неблагообразного в поведінці святої людини було да-ниною повазі до людини як до творіння Божого, розу-мінню її високого призначення у світі. Ікона, як жодне інше мистецтво, виразила суть християнського гуманізму й християнської антропології. Круглий німб навколо голови — не тільки символ небесної доско-налості, а й центр духовності ікони.

Матеріальний же світ довкола святого зображався менш стійким, тому в не надто численних деталях природи, архітектури, інтер'єрів мистці вдавалися до особливо відчутних деформацій — кривизн, зрушень, умовних форм, різномасштабних і різнопропорційних зіставлень тощо. Ці деталі часто дуже привертають увагу дослідників, оскільки то була єдина сфера твор-чості візантійця, де можна виявити свою манеру. Багаторазове повторення одних і тих же сюжетів та композицій привело у Візантії до перенесення майже всієї творчої енергії мистця на рівень засобів виразності — відшукування нових колористично-рит-мічних і пластичне виразних структур. Адже маляр працював на нюансах форми.

Ось така ретельно вироблена, канонізована й фак-тично догматизована система містичного зображення персонажів і подій історії Божественного втілення та історії Церкви була передана в готовому й завер-шеному вигляді молодій величезній державі на Сході Європи — Русі-Україні — на переломі першого і дру-гого тисячоліть нашої ери. Безперечно, це було добір-не духовне зерно. Над ним працювали, його плекали численні покоління вишколених богословів, філософів, естетиків та визначних мистців пензля, імена яких

поглинула історія. Це зерно перейшло тяжке, можна сказати, вогненне випробування крізь стошістнадцяти-річну драму іконоборства. Добірне зерно, зрощене на іншому Грунті, потрапило не тільки в недавно багато-божну країну, яка змінювала свої духовні, релігійні орієнтири, а й мала не таку, як у візантійців, психо-логію народу, інші мистецькі та естетичні погляди, традиції, високо розвинене відчуття образотворчості і всієї пластичної культури.

Було б дивним, аби країна неофітів і народ між «варягами й греками» прийняли незнайоме доти мисте-цтвожони (і весь комплекс християнської культури) без жодних зауважень і спроб пристосувати її до свого способу мислення та своїх традицій. Земля українська ввібрала у своє лоно благодатне зерно, зросила його своїм джерелом і почала плодоносити. Настає доба власне української ікони з безліччю малих і великих змін у першоджерельній візантій-ській іконі. Україна прийняла ікону, наче давно очіку-ваний дар. Ікона в Україні швидко прижилася, стала «своєю» і, втрачаючи частину візантійської природи, набувала нових рис та якостей — нового етнічного терену, який забезпечив їй незвичайну стійкість, роз-виток, удосконалення впродовж цілого тисячоліття.

У випадку України Візантія не вперше передавала християнство східного (православного) обряду ін-шому народові, досить відмінному од неї культурою, психологією, ментальністю. Від створення цієї імперії на початку IV століття й до християнізації України минуло майже сім віків. За цей час великими зусил-лями й жертвами у Візантії, у її європейських, азій-ських та африканських провінціях були переборені численні єресі, розколи, релігійні чвари й навіть війни на ґрунті віровизнань. На час хрещення України християнство нагромадило тисячолітній досвід ви-живання, поширення, поглиблення й тріумфу. Фак-тично вже був християнізований увесь цивілізований світ і починалася доба другого тисячоліття християн-ської ери, коли довершується християнізація всієї земної кулі, бо ж і в численних нехристиянських країнах (там, де поширені іслам, юдаїзм, буддизм, синтоїзм, індуїзм тощо) є численні, часом багато-мільйонні, громади християн — принаймні хоча б однієї з трьох великих течій християнства: право-слав'я, католицизму, протестантизму. Сьогодні прак-тично нема у світі жодної країни, де б не знали імені й доктрини Ісуса Христа. Християнізація світу добігає свого кінця.

В момент християнізації України цей грандіозний процес був десь посередині. Самому українському народові після X століття було визначено Духом Святим нести слово Христа далі, в інші країни. Київ-ська митрополія стала родоначальницею запрова-дження християнства у білорусів (перша дочірня кафедра у Полоцьку) і росіян (дочірні кафедри в Новгороді, згодом у Владимирі-на-Клязьмі й Москві).

Ця «передача естафети», що почалася в І столітті ще з Єрусалима, нагадує ріст і розвиток могутнього життєдайного дерева, коли кожна гілка сама дає пагінці, які потім плодоносять. Подібним чином ширилася світом й інфраструктура Церкви Христо-вої: храмова архітектура, іконостас, священиче книж-ництво, духовна поезія, богослужбове убрання. Ця інфраструктура виникла не одразу й не в одному місці. Процес її формування розтягся на кілька сто-літь. Як і віровизнавчі питання, влаштування по-місних Церков було предметом розгляду вищих авторитетів на соборах різного рівня — аж до Вселен-ських Соборів, постанови яких мали обов'язковий до виконання характер, тобто вони формували канон Церкви.

Ікона теж належить до канонічного поля цер-ковних постанов. Найповніше іконографічний канон сформульований Сьомим Вселенським Собором. Але й попередні собори торкалися питань, дотичних до ми-стецтва ікони. Ікона була б неможливою й не стано-вила б головного атрибута церковного мистецтва, якби вищі авторитети Церкви ще задовго до Сьомого Вселенського Собору не визначилися в корінному питанні християнства: питанні втілення Бога, набуття Ним образу й подоби звичайної людини, з усіма притаманними людині рисами, окрім гріха. Коли це питання було вирішене, то ніяка боротьба проти ікон уже не могла увінчатися перемогою: якщо Бог став людиною і його бачили цілі юрби людей, то ніхто їм не міг заборонити зображати