За православним обрядом стоїть складна символі-ка, яка віддзеркалює істотні концепції християнського віровчення. Але помилково було б думати, що захоп-лення київських послів православним візантійським обрядом — це щось на зразок екзальтованих вражень варварів чи дикунів, які побачили фрагмент культури розвиненого світу. Посли обґрунтовують залежність краси обряду від правильності й досконалості «закону грецького», тобто християнського віровчення. Це був свідомий вибір саме тими високоосвіченими та цивілі-зованими представниками народу, котрі завдяки своєму чудовому естетичному смакові могли без сто-ронніх нав'язувань і спонукань вибрати найкраще. Отже, дохристиянська Русь-Україна мала високорозвинену культуру, мистецтво, побут, про що й свідчать літописи, археологічні знахідки, усна народна твор-чість. «Дохристиянська Русь у галузі матеріальної культури й релігійних (поганських) уявлень, цілкови-то аналогічних релігійним поглядам античного світу, досягла доволі високого ступеня розвитку, що й дає змогу їй так легко і швидко сприйняти найскладніші концепції християнського віровчення й світогляду та здійснити величезний стрибок у царині самосвідо-мості» 21. Наприклад, різьба по дереву й каменю була дуже високо розвинена. Той жаль, який виявили деякі кияни до монументальних скульптур «богів», що стояли на київських горах, а потім були скинені в річку, свідчив також про естетичне відчуття, неба-жання розлучатися з творами мистецтва, та ще й до того ж прикрашеними золотом і сріблом! Як нагадує цей жаль київських ідолопоклонників, зачарованих красою скульптури Перуна, реакцію ефеських ідоло-поклонників апостольської доби, котрі повстали проти християнських проповідей учнів апостола Павла: «Почувши ж оце, вони переповнились гнівом, та й стали кричати, говорячи: „Артеміда ефеська велика!" А коли розпізнали, що юдеянин він, то злилися всі в один голос і годин зо дві гукали: „Артеміда ефеська велика!"» (Дії святих апостолів, 19:28, 34).

Отже, є багато паралелей у тому, як завершува-лося прощання з поганством і починався перехід до християнства у Греції в початкові його віки та в Русі-Україні на переломі першого й другого тисячоліть нашої ери. До речі, якраз у тих містах Греції, де існували добрі традиції античного мистецтва, створи-лися після легалізації християнства відомі осередки ікономалювання. Подібна картина повторюється і в Україні: Київ як центр поганської культури стає невдовзі після хрещення 988 року центром християн-ської культури, своєрідним еталоном будівництва хра-мів та їх мистецького оздоблення для всієї держави — Київської Русі-України.

Перш ніж винайти і вдосконалити іконографіч-ний канон, майстри Візантії пережили тривалий про-цес еволюції від символічного й алегоричного христи-янського мистецтва (зображення Ісуса Христа у ви-гляді хреста, ягняти, якоря, риби, пастуха, Орфея з лірою тощо) до фігурного ; пройшли вогненне ви-пробування іконоборством; наслідування фаюмських епітафіальних портретів; опанували теорію символів світла й кольорів на основі трактату Псевдо-Діонісія Ареопагіта «Корпус Ареопагітикум»; познайомилися з наукою отців Східної Церкви, передусім Івана Дамаскина й Теодора Студита, щодо ролі зображень у хра-мах взагалі та зображень іконного характеру зо-крема .

Мистецтво ікони утверджувалося в тяжкій бороть-бі двох світоглядів, причому обидва базувалися на тій самій Біблії, лише на різних її частинах. Прихиль-ники світогляду, за яким не можна було ні малювати, ні різьбити для храмів жодних постатей чи інших зображень, зачисляли мистецтво до ідольства, як про це навчає п'ята Мойсеева книга «Повторення Зако-ну»: «Щоб ви не зіпсулися, і не зробили собі ідола на подобу якогось боввана, зображення самця чи самиці, зображення всякої худобини, що на землі, зображення всякого крилатого птаха, що літає під не-бом, зображення всякого плазуючого по землі, зобра-ження всякої риби, що в воді під землею, і щоб ти, звівши очі свої до неба, і побачивши сонце, і місяць, і зорі,— усе військо небесне, щоб не був ти зведений і не вклонявся їм, і не служив їм; бо Господь, Бог твій, приділив їх усім народам під усім небом» (Повторення Закону, 4:16—19).

Але ті, що визнавали за іконою не тільки її мистець-ке значення, а й богословське підґрунтя, доводили, що Бог утілився в людину, ходив землею; його ба-чили тисячі людей, тож чи можна підводити під забо-рону його образ і трактувати цей образ як ідола? Від IV до VIII століття у Візантії. постали цілі філо-софські