джерелами української ікони були вчення східних отців про богословську суть ікони. Ці вчення стали відомі в Україні через посе-редництво Візантії, а також Криму (Тавриди) й Бол-гарії, де християнство утвердилося раніше, ніж в Україні. Справу роз'яснення українцям докорінної відмінності ікон від образів міфічного багатобожжя, яке було у нас поширене до 988 року, взяли на себе спочатку приїжджі візантійці. Проте вже за часів пер-шого митрополита-українця на київській кафедрі Іларіона (середина XI ст.) спостерігаємо глибоке розу-міння віруючими людьми особливої ролі ікони, її від-мінності від світського образотворчого мистецтва, зв'язку з євангельським ученням про Боговтілення та з відправою Божественної Літургії східного обряду.
Величезна увага, яка приділялася в перше століт-тя християнства в Русі-Україні вченню отців Східної Церкви, не оминула, безперечно, такої постаті, як Іван Дамаскин. На самому початку боротьби з іконами у Візантії, за імператора Лева III Ісавра, Іван Дамаскин став в опозицію до влади й у низці своїх чудових за доказовістю й ораторськими засобами проповідей (726—730 pp.) дав пояснення й ікон, яке стало класич-ним у світовій іконології. Записані ним самим і згодом неодноразово переписувані, ці проповіді об'єднані в один збірник «Проти тих, хто відкидає святі ікони» 26. Сирієць за походженням, родом із Дамаска, Іван, як і його батько Сергій, спочатку був великим логофетом (податковим інспектором) при дворі халіфа. По-тім, присвятивши себе служінню Богові, він більшу частину свого життя (якраз у розпал іконоборства у Візантії), усамітившись у монастирі святого Сави, писав там свої твори та вирікав богословські слова-казання.
Думки Івана Дамаскина про ікони мають полеміч-ний характер: він увесь час сперечається з іконобор-цями, доводить хибність їхньої позиції щодо ікон, нерозуміння ними подвійної природи Бога — як Бога і як людини. Він доводить, що хоч Бог не має образу в реальній дійсності, але Він сам з'явився у світі в дру-гій особі Святої Трійці — Сина Божого Ісуса Христа. «У давнину Бог, який не має тіла й вигляду, ніколи не був предметом зображення,— наголошував Іван Да-маскин,— а тепер, коли Бог з'явився в тілі й жив серед людей, ми зображаємо баченого Бога». Дамаскин прирівнює опис життя Ісуса Христа за допомогою слова до змалювання Його за допомогою фарб і пензля; бо що для письменних людей є книга, те саме для неписьменних є зображення; і що для слуху є слово, те саме для зору є ікона. За влучним висло-вом Дамаскина, ікони — то книги для неписьменних, бо ікони заміняють їм і усне, і написане слово. Нама-льоване таке ж законне, як і написане, бо в обох ви-падках через тілесне споглядання людина підноситься, до висот духовного.
Дамаскин детально зупиняється на аргументах противників ікон, котрі посилалися на відому заборону в книгах Старого Заповіту «Вихід» і «Повторення Закону» робити «всяку подобу». Ця заборона, за Дамаскиним, була виховним заходом, щоб відучити юдеїв від ідолопоклоніння. Тепер же виховання закін-чилося і в царстві благодаті не весь закон має силу, бо змінилися й обставини: безтілесний Бог став люди-ною, і всі його побачили. Не тільки ті нечисленні, що бачили його на землі, а й наступні покоління хочуть і мають право споглядати його риси. Вони досягають цього через іконний образ. Бог став доступним для зображення тільки через утілення. І образ того, хто втілився, є образом самого Бога, а не лише простим зображенням обличчя, постаті. «Подібно до того, як приєднане до вогню саме стає вогнем — не за своєю природою, але за єдністю з полум'ям, так само й тіло втіленого Сина Божого». Дамаскин звертає увагу й на те, що люди Старого Заповіту також не обмежу-валися абстрактним розумінням Бога, а надавали йому певного символічного, пророчого образу у вигляді скинії, ковчегу заповіту з херувимами, неопалимого куща (купини) тощо. Але з настанням часу Нового Заповіту Бог «народив свій живий і природний образ, невіддільне накреслення своєї вічності» . Закінчилася епоха символів; людство дозріло до сприйняття вті-леного Бога, образ якого відкрився в знайомих люд-ських рисах.
Апологетика ікони доповнюється у Дамаскина до-казами про бажаність і необхідність її шанувати. Вихо-дячи з ідеї Боговтілення, філософ розвиває думку про визначну роль ікони як зображальної Євангелії, як нагадування про реальність Бога. Сам собою мимоволі виникає висновок, що ікона не тільки потрібна, а й необхідна в храмі. Випереджаючи майже на 60 років постанови Сьомого Вселенського Собору про те, що треба віддавати шану образові, а не кланятися матеріа-лові, Дамаскин твердив: «Не. речовині кланяюсь, а Творцеві речовини, який став речовиною (тобто фізичною людино) заради мене й виявив благу волю жити в речовині та здійснив через речо-вину мій порятунок; і не перестану шанувати речо-вину, через яку здійснено моє спасіння»31. Отже, і будь-які інші речові докази — хрест, гріб Господній, Голгофа, плащаниця — все гідне пошанування й доб-рої пам'яті нащадків, бо й через них відбувався про-цес порятунку людей. Дамаскин взагалі відкидав дум-ку, що до всього матеріального треба ставитися зі зневагою.
У Старому Заповіті про людську природу справді мовиться з осудом, смерть вважалася карою, тіло померлого — нечистим. «Ми істотно освятилися з того часу, як Бог Слово став тілом і міцно з'єднався з нашою природою,— визнає Дамаскин.— Тому смерть святих не оплакуємо, а святкуємо». Він вважав свя-тих Божими синами і нащадками Христа, гідними наслідування й пошанування. Це раби, друзі та спад-коємці Христа — раби