Стародавні книги

Зміст

Анотація...............................................................................................................3

Вступ....................................................................................................................4

1.Тисячолітття слов’янської книжності............................................................5

1.1.Книги................................................................................................................

1.2.Книжні люди....................................................................................................

1.3.Перший зачинатель книгодрукування...........................................................

2.У світі українського історичного оповідання..................................................

2.1.Художні форми................................................................................................

2.2.Новий період розвитку українського оповідання........................................

Ликошин С., Кулагина Т. Тисячоліття книжності. //

Художня література. – 1990 – №16. – 15 лютого – с.30

У рефераті подано дані про стародавні книги та їх заченателі. Крім того, що найдавніші книги писалися літописцями, монахами та вельможю згодом вони перейшли у різні жанри українських оповідань. Таких, як історичні оповідання, легенди, казки. З часом наші предки почали робити кроки у нове технічне життя. Була винайдена друкарська машина, на якій писалися і переписувалися книги. Першим книгодрукарем був Іван Федорів.

Вступ

Широко відомо, що літописання становило собою одну з найяскравіших ланок літературного набутку нашого народу. Жодна інша європейська країна (за винятком Візантії) не мала такої близкучої історіографічної спадщини, репрезентованої цілою плеядою визначних імен. І серед них Нестору належить, поза сумнівом, чільне місце.

У нашій уяві образ літописця здебільшого вимальовується у вигляді мудрого старця – сивоволосого, з опасистою бородою, – що в тиші келії, відгородженої від життя монастирським муром, „добро і зло сприймючи байдуже”, складає беззастережний і вільний від емоцій „Ізвіт нащадкам”. Якоюсь мірою цьому „заявив” Олександр Пушкін безсмертним образом Пімена.

Бути ченцем за середньовіччя зовсім не означало відгородитися від світу. Київські монахи брали акивну участь у тогочасній громадській роботі. Студійський статут, запроваджений на Русі (і зокрема – в Печерському монастирі), навіть зобов’язував ченців засновувати бібліотеки, скрипторій, учбові заклади, шпиталі, богодільні та інші структури, націлені на забезпечення тих або інших суспільних потреб. Насамперед – у сфері духовного житття.

1.1. Літопис – один із найважливіших пам’яток вітчизняної історії і культури. З найдавніших часів до початку ХІХ століття літописцями і трудолюбививми „книгописателями” було написано багато самостійних оповідань; велике число їх редакцій і списків, відбившихся в роздумах істориків про історичне життя українського народу. Не одне століття нараховує історія вивчення слов’янських літописів. Але об’єм і важкість літописання настільки важливі, що потік відкриттів у цій області не зменшується і до сьогодні, і буде продовжуватися ще довго. Рахувалось, що основний потік літописання „затормозив” вже у кінці ХVI ст. Але в останнє десятеліття було відкрито і вивчено велику кількість літописань XVII ст, які є історичними монографіями, щоденниками і мемуарами.

Книга – найбільш яскраве проявлення духовного життя людей. Вивчення книжної культури – комплексна проблема, так, як культура книги – частина народної культури. Українська книга, образ який складається із багатьох компонентів, представляє собою найбагатший пам’ятник культури.

В „Повести временных лет” під 988 роком читаєм: „Послав нача поимати у нарочитое чади дети и даяти нача на ученье книжное”. Таким чином, „ученье книжное” нараховує тисячу років. Відомо про грамотність слов’ян не тільки у вищих слоях, але й і в середніх.

У древніх слов’ян літописець, як правило, був і письменником, і перекладачем, і редактором, художником. Академік Д.С. Ліхачов писав: „Иван Федоров в своих учениях не только шел вперед, но и возвращался к лучшим образцам рукописной книги…Первопечатные книги не стремились отойти от рукописей, а напротив, приблизиться к лучшим рукописям, но в новой технике”. Нема нічого дивного, що самими гарними книгами на протязі усієї тисячолітньої історії слов’янської книжності були Євангеліє і Псалтир – самі любимі книги на Україні. „...Нашою першою книгою, за головним древньослов’янським читанням, літургійним, а потім і домашнім стало Євангеліє – сама перша книга християнського світу... Євангеліє – першопричина нашої тисячолітньої літератури.”.

Якщо роздивитись культуру слов’ян з ХІ ст., а особливо книжну культуру, то перш за все виникає почуття здивованості і захоплення широти її поширення. Дійшовший до нас книжковий фонд складає лише невелику частину того, що складалось протягом століть. У літописах при описі пожарів відмічається знищення книг. Так, в Першому Новгородському літописі тільки в ХІІ ст. згадується шість великих пожарів. Можна стверджувати, що книги домонгольського періоду були рідкісні вже у XVII ст. У 1848 році В.М. Ундольський опублікував „Опись книг в степенных монастырях находящихся.”, яка була написана у 1653 році.

За даними цього опису, із 2672 книг харатейних виявилося лише 189. За даними „Археографического ежигодника” за 1965 рік, із загального числа зареєстрованих 1296 харатейних літописів ХІ – XV ст. лише 190 можна віднести до монгольського періода. Зараз ці уточнення продовжуються.

За нарахуванням академіка Н.К. Нікольського кількість рукописних книг з ХІ по XVIII ст., зберігавшихся в одних лише великих рукописних сховищах СССР, складало від 80 до 10 тисяч. На кожну рукописну книгу приходилось в серердньому від 15 до 20 рукописних статтів. Іншими словами кажучи, кількість давньослов’янських оповідань налічувалося, за неповними даними картотеки Н.К. Нікольського, 1560 одиниць, перекладених грецьких текстів – 11200.

Але досьогодні не усі давньослов’янські рукописи мають печатне письмо. Найбільш повний „Справочник – указатель печатных описаний славяно-русских рукописей” налічує близько 3 тисяч найменувань. Ще у 1973 році на конференції по проблемам рукописної і печатної книги у Москві була висунута думка про підготовку багатотомного словника, розкривающого корпус рукописних книг Держанвої бібліотеки СРСР імені В.І. Леніна. Була висунута пропозиція про видання серії ілюстрованих журналів, включаючи в цю програму реорітетні видання минулих описів зібраних рукописами і рукописними книгами, які складають бібліографічну рідкість.

У древніх слов’ян центром книжності, освіти були монастирі і храми.

„Устав вимогав. Щоб монахи у вільний час від роботи займалися читанням. В