Поетику саме романтичного історичного оповідання засвоюють письменики середини ХІХ ст., які в описах сучасного їм життя вже стали реалістами, але історію ще бачать через романтичні окуляри, може і свої історичні новели творять у форми легенди, переказу, навіть казки („Невільничка”, „Кармелюк” Марка Вовчка).

2.2. Романи й повісті та й поетичні опрацювання творяться також з метою, прикладною до сучасності: нагадати своєму народові його героїчні традиції, провести через історичну алегорію сучасні думки, посилити народну самосвідомість, - зрештою, такі завдання не змінюються з історичної белетристики в усі часи її розвитку, але в цій добі це відчувається найвиразніше.

Новий важливий період розвитку українського оповідання, в тому числі й історичного, фіксуємо на початку ХХ ст., в перші два його десятиліття.

З появою неоромантизму оживає романтична історична новела (Б. Грінченко „Олеся” тощо), оживає й новела – історичний спомин („Спогади” Н. Вахнянина), оповідання популяризаційне (О. Єфрименка, А. Кащенко).

Але найцікавішою з’явою цього часу стала спроба культивувати оповідання історичного факту, які з’явилися з-під пера істориків.

Цікавою рисою саме цієї доби було й те, що історичний роман занепадає, а оповідання здобуває більшу тенденцію до виходу поза межі національних тем.

У двадцяті –тридцяті роки ситуація докорінно змінюється: справжній бум історичної новели, повісті та роману відзначаємо наЗахідній Україні, а на Східній фіксуємо видиме скорочення історичної тематики, хоч і тут історичне оповідання такирозвивається.(На західній Україні Володимир Бірчак, Вячеслав Будзиновський).

У 50-60 роках, бо і в наші часи, хоч маємо ряд талановитих письменників, котрі працюють саме в жанрі історичної новели. Це пердусім Юрій Логвин, Юрій Хорунжий спорадично звертаються до історичного оповідання Роман Іванчук. Розробляються оповідання фактографічне, романтичне, новели про митців.

Українське історичне оповідання має власну багату історію, творилося воно в Найрізноманітніших формахЮ зі своєю специфікою, своїм обличчям і по-своєму таки відбивало не тільки ті чи інші віхи в історичному бутті нашого народу, а стало своєрідною школою його істричного мислення.

Мало українське історичне опвідання також і свою строкату мовну одежу – і на те були свої причини. Літописи, як правило, творилися давньою книжною, тобто літературною мовою. Житійна література писалася мовою церковнослов’янською, бо це була мова церкви, часом книжною українською.

Література

1. Крип’явський І. Історія України. Львів. – 1990 – 200с.

2. Прометей. Москва. – 1990 – 400с.

3. Грабовецький В. Нариси історії Прикарпаття. Т. 1-3, Івано-Франківськ. –1992 –300с.

4. Рубін О., Бабійчук Г. Історики України. Івано-Франківськ. – 1991 –500с.

5. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків. Довідник з історії України, К., 1993 – 200с.

6. Дерево пам’яті. К., „Веселка”. – 1990 – 606с.