До поч.. 17 ст. В творчості італійця А.Карраччі, нідерландця П.Брилля, німця А.Ельсхаймера оформляються принципи “ідеального” пейзажу, який підчинився ідеї розумного закону, скритого під внутрішнім багатством різних аспектів природи.

В мистецтві класицизма закріплюється система умовної трипланової композиції, затверджується принципова різниця начерка або етюда і закінченого пейзажу-картини.

Елементи живопису з натури, на відкритому повітрі появляються у відміених свіжістю сприйняття пейзажах В.Веласкеса.

З 17 ст. широко поширюється топографічний видовий пейзаж, розвитку якого було визначено приміненням камери-обскури, яка дозволила з небаченою до цього часу точністю переносити окремі мотиви на полотно чи папір. Видовий пейзаж в 18 ст. Зіграв вирішальну роль в становленні пейзажу в тих європейських країнах, де до 18 ст. Не було самостійного пейзажного жанру.

В кін. 18-1 пол. 19 ст. в пейзажі переважають тенденції романтизму. Важливе значення пейзажу в художній системі романтизму пояснюється тим, що романтики зближували життя людської душі з життям природи. Вони проявляли особливу чуйність до індивідуальної неповторності окремих станів природи. Пейзажисти цього періоду Емо, добивались ясності і простоти композиції детально розробляли світлотіньові і валерні відношення, які дозволяли передати матеріальну відчутність природного середовища.

В російському пейзажі 19 ст. романтичні традиції відіграють важливу роль в творчості М.Н.Воробйова і І.К. Айвазовського. На 2-у пол. 19 ст. Приходиться розквіт реалістичного пейзажу, тісно зв’язаний з діяльністю передвижників. Тенденція до зображення перехідних станів природи, лірична насиченість, характерна творчості А.К.Саврасова.

Домінуюче значення пейзажу у майстрів імпресіонізму (К.Моне, К.Піссарро, А.Сіслей), які рахували роботу на пленері обов’язковою умовою створення пейзажного образу. На рубежі 19 і 20 ст. В пейзажі складаються декілька напрямів, розвиваючих принципи імпресіоністичного пейзажу і одночасно вступаючих в антагоністичні відношення з ними.

В мист. 20 ст. Ряд майстрів старається знайти найбільш стійкі риси того чи іншого ландшафтного мотиву, очищаючи його від всього “переходящего” інші за допомогою лікуючих або драматично напружених кольорів співзвучностей підкреслюють внутрішню динаміку ландшафта, а деколи і його національну своєрідність, треті, під впливом художньої фотографії, переносять основний акцент на причудливість і психологічну виразність мотиву.В 20 ст. В Європі і Америці отримала широке поширення індустріальний пейзаж, який нерідко трактував світ техніки як свого роду анти природу (Ч.Демут, Н.Спенсер, Ч.Міллер в США). Міський пейзаж футуристів і експресіоністів часто приймає загострено агресивний або відчуджений вигляд, проникнутий настроями трагічної безвихідності або жалю.

Український живопис останньої третини ХІХ- поч.. ХХ ст.. в своєму розвитку спирався на досягнення національних митців попередньої доби і передусім на творчість Шевченка, з іменем якого пов’язане ставлення і утвердження реалізму.

В російському пейзажі 19-20 ст. Реалістичні традиції 2-ї Пол. 19 ст. Переплітаються з впливом імпресіонізму і “модерну”. Близькі до пейзажу настрою Левітана, але більш камерні по духу твори В.А. Серова, П.І.Петровичеві, Л.В.Туржанського.

Українські художники-пейзажисти.

Найбільш близьким мені по духу є український живопис останньої третини ХІХ – початку ХХ ст., а саме пейзажі Світославського С.І., Шевченка П.О., Васильківського С.І., Мурашка М.І.

В середині 1880-х років в український пейзажний живопис прийшли талановиті митці, серед яких одне з найпочесніших місць належить С.І.Світославському (1857-1931). Внутрішній вигляд селянського двору, глуха вулиця провінційного містечка, тихий закуток передмістя – такими були сюжети багатьох живописних полотен цього майстра. Чим далі, тим

пейзажі С.І.Світославського набувають все відчутнішого соціального звучання, про що свідчать, зокрема, картини “Вулиця повітового міста” та “Миргород”. Одним з найбільш улюблених його мотивів було зображення київських передмість, який він майстерно розробив, зокрема, у картинах “Зими. Околиця Києва” та “Околиця Києва. Літо”.

Видатним майстром пейзажу був і сучасник Світославського П.О.Левченко (1856-1917). Він теж любив зображувати прості невибагливі сюжети: глухі куточки сіл і провінційних містечок, похилені хати, старі вітряки”.

В картинах і етюдах такого плану як “Стара хата” ,”Блакитна хата”, “Опівдні. Хата”, проявилося неабияке живописне обдарування Левченка. Він успішно ро’язує в них складні завдання, зв’язані, зокрема, з передаею яскравого сонячного освітлення, з чим не завжди могли впоратися навіть найвидатніші пейзажисти. Для його робіт характерне органічне поєднання, чіткості і ясності створюваного образу з витонченою, неначе вібруючою кольроовою гамою, де кожен колір трактується з найтоншими градаціями”, а “кожний мотив, не втрачаючи своєї безпосередності і конкретності, набуває узагальненого звучання, осмислюється як глибокий історичний образ”.

С.І.Васильківський (1854-1917) відомий передусім як тонкий лірик, співець чаруючої, неповторної краси рідного краю. Багато уваги він приділяв зображенню природи в її перехідних, мінливих станах. Він володів неабияким хистом живописного синтезу, умінням творити узагальнюючі, типові образи рідної природи. Щодо цього ніхто з українських живописців зрівнятися з ним не міг. Прекрасним зразком синтетичного живописного образу великої художньої сили є, зокрема, картина “Козача Левада” – справжня перлина українського національного мистецтва. Картина відзначається багатством кольорових градацій і рефлексів, бездоганністю в передачі тонових відношень. Звертає увагу продумане поєднання детально виписаних предметів переднього плану, яке посилює відчуття просторовості, повітряності пейзажу.

Поряд з Орловським, Світославським, Левченком та Васильківським – найвидатнішими українськими пейзажистами останньої третини 19 – поч. 20 ст. – успішно виступали в галузі пейзажного живопису М.І. мурашка, Ткаченка М.С. і т.д.

М.І. Мурашко