В західно-європейському мистецтві 13-15 ст. Тенденція до пейзажного фону починає осмислюватись як принципово важлива частина творів образотворчого мистецтва. Умовні фони зміцнюються пейзажними, нерідко перетворюються в широку панораму світу (Джотто).

Художники Відродження звертались до безпосереднього вивчення натури, створювали начерки і акварельні етюди, розробляли принципи перспективної побудови пейзажного простору, керуючись концепціями про раціоналістичність законів світосприйняття і відроджуючи уявлення про пейзаж, як реальне середовище життя людини. Важливе місце в історії пейзажу займає мистецтво А.Мантеньої, П.Уч Леонардо да Вінчі в Італії, Хуго Ван де Гуса, Х.Босха в Нідерландах, А.Дюрера в Німеччині. Якщо італ. Художники старались підкреслити гармонійну співзвучність людського і природннього начал (Джорджоне, Тіціан а в міських пейзажних фонах показати уявлення про ідеальне архітектурне середовище (Рафаель), що німецькі майстри, особливо доброзичливо звертались до дикої природи, нерідко надаючи їй катастрофічно-бурхливий вигляд.

До поч.. 17 ст. в творчості італійця А.Карраччі, нідерландця П.Брилля, німця А.Ельсхаймера оформляються принципи “ідеального” пейзажу, який підчинився ідеї розумного закону, скритого під внутрішнім багатством різних аспектів природи.

В мистецтві класицизма закріплюється система умовної трипланової композиції, затверджується принципова різниця начерка або етюда і закінченого пейзажу-картини.

Елементи живопису з натури, на відкритому повітрі появляються у відміених свіжістю сприйняття пейзажах В.Веласкеса.

З 17 ст. широко поширюється топографічний видовий пейзаж, розвитку якого було визначено приміненням камери-обскури, яка дозволила з небаченою до цього часу точністю переносити окремі мотиви на полотно чи папір. Видовий пейзаж в 18 ст. Зіграв вирішальну роль в становленні пейзажу в тих європейських країнах, де до 18 ст. Не було самостійного пейзажного жанру.

В кін. 18-1 пол. 19 ст. в пейзажі переважають тенденції романтизму. Важливе значення пейзажу в художній системі романтизму пояснюється тим, що романтики зближували життя людської душі з життям природи. Вони проявляли особливу чуйність до індивідуальної неповторності окремих станів природи. Пейзажисти цього періоду Емо, добивались ясності і простоти композиції детально розробляли світлотіньові і валерні відношення, які дозволяли передати матеріальну відчутність природного середовища.

В російському пейзажі 19 ст. романтичні традиції відіграють важливу роль в творчості М.Н.Воробйова і І.К. Айвазовського. На 2-у пол. 19 ст. Приходиться розквіт реалістичного пейзажу, тісно зв’язаний з діяльністю передвижників. Тенденція до зображення перехідних станів природи, лірична насиченість, характерна творчості А.К.Саврасова.

Домінуюче значення пейзажу у майстрів імпресіонізму (К.Моне, К.Піссарро, А.Сіслей), які рахували роботу на пленері обов’язковою умовою створення пейзажного образу. На рубежі 19 і 20 ст. в пейзажі складаються декілька напрямів, розвиваючих принципи імпресіоністичного пейзажу і одночасно вступаючих в антагоністичні відношення з ними.

В мист. 20 ст. ряд майстрів старається знайти найбільш стійкі риси того чи іншого ландшафтного мотиву, очищаючи його від всього “переходящего” інші за допомогою лікуючих або драматично напружених кольорів співзвучностей підкреслюють внутрішню динаміку ландшафта, а деколи і його національну своєрідність, треті, під впливом художньої фотографії, переносять основний акцент на причудливість і психологічну виразність мотиву.

В 20 ст. В Європі і Америці отримала широке поширення індустріальний пейзаж, який нерідко трактував світ техніки як свого роду анти природу (Ч.Демут, Н.Спенсер, Ч.Міллер в США). Міський пейзаж футуристів і експресіоністів часто приймає загострено агресивний або відчуджений вигляд, проникнутий настроями трагічної безвихідності або жалю.

Український живопис останньої третини ХІХ- поч.. ХХ ст.. в своєму розвитку спирався на досягнення національних митців попередньої доби і передусім на творчість Шевченка, з іменем якого пов’язане ставлення і утвердження реалізму.

В російському пейзажі 19-20 ст. реалістичні традиції 2-ї пол. 19 ст. переплітаються з впливом імпресіонізму і “модерну”. Близькі до пейзажу настрою Левітана, але більш камерні по духу твори В.А. Серова, П.І.Петровичеві, Л.В.Туржанського.

Український живопис останньої третини ХІХ – поч. ХХ ст. в своєму розвитку спирався на досягнення національних митців попередньої доби і передусім на творчість Шевченка, з іменем якого пов’язане ставлення і утвердження реалізму.

Західно-українські художники пейзажисти.

Український живопис останньої третини ХІХ- поч. ХХ ст. як і вся українська наіональна культура тієї доби, розвивався в складних історичних умовах. Перш за все, потрібно відзначити той факт, що територія України н становила собою єдиного державного об’єднання. Як і раніше, вона продовжувала залишатися поділеною несправедливими кордонами на східну і західну частини, внаслідок ого соціально-економічний і культурний розвиток у кожній з них відбувався по-різному, відзначався своїми специфічними особливостями.

У своєрідних умовах відбувався розвиток живопису, як і всього образотворчого мистецтва, на території Західної України в Галичині, Буковині й Закарпатті. Як відомо, ці українські землі входили до складу Австро-Угорської монархії, де перебували, фактично, на правах напівколоніій. На Західній Україні перші значні реалістичні твори почали з’являтися у 80-90-х роках ХІХ століття. Авторами їх були представники старшого покоління українських живописців: К.М.Устиянович, Т.Д. Копистинський, Т.Р.Романчук, С.Томасевич в Галичині; Ю.Г. Пігуляк – на Буковині, Г.Г. Рошкевич – на Закарпатті. Кожен з них працював сам по собі, творчих контактів між ними майже не було, а тому про скільки-небудь організоване художнє життя не могло бути й мови.

На зламі ХІХ і ХХ століть на арену художнього життя вийшло нове покоління західно-українських художників: І.І. Труш, Й.П. Курилас, Я.В. Пстрак, А.І. Манастирський, Ю.І. Панкевич, М. Д. Сосенко, О.Х. Новаківський, М.І.Івасюк, О.Л. Кульчицька та ін., творчість яких і визначила неповторну своєрідність західно-української школи живопису. Провідним творчим методом західноукраїнських митців залишався реалізм, одні з них, як, наприклад, Й.П.Курилак, Я.В. Пстрак, М.І.Івасюк, А.І.Манастирський та ін. Були в цьому плані традиціоналістами, інші (І.І.Труш, М.Д.Сосенко, О.Х.Новаківський) збагачували свій реалістичний метод, використовуючи досягнення