Яскравим та художньо виразним доповненням до народного одягу виступали прикраси. Вони протягом віків виконували функцію амулетів, талісманів. Та все ж основне призначення традиційних прикрас зводиться голвоним чином до оздоблення костюма.

На Гуцульщині широко побутували сережки грушоподібної форми. На давнє походження сережок вказує велика кількість повір’їв, пов’язаних з ними. Адже вони могли зінмати головний біль, загубити їх вважалося поганою ознакою.

В Карпатах збереглися також стародавні металеві прикраси – згарди. Археологічні знахідки свідчать про те, що згарда була відома дівчатам і жінкам ще на початку християнського періоду Київської Русі. Вона являє собою намисто з литих мідних хрестиків, нанизаних на ремінчик, шнурок або дріт. Ця прикраса мала культове призначення. Подібною до згарди була шийна прикраса “шелести”, яка складалася з кількох ярдів металеви кульок, зкріплених між собою дротиком. “Шелести” мали характерний звук – “шелест” при рухах і це повинно було відлякувати нечисту силу. Також гуцули широко використовували намисто. Надзвичайно коштовним було гуцульське намисто з венеціанського скла. Але для широкого загалу воно бул недоступним. Проте навколишня природа давала багато матеріалу для виготовленя прикрас. Гуцульські дівчата носили намисто з коробочок рослини “клокічки”. Восени діти робили собі намисто з ягід шипшини, глоду.

В будні дні при роботі дівчата одягали небагато намиста, бо боялися, що нитка розірветься, і тоді слід сподіватися лиха. Але зовсім без намиста не можна, бо існує повір’я, що воно оберігає дівчину. Поширеними були також і хрестики та дукачі, нанизані на нитку разом з намистом. Найкращим подарунком вважався удкач, на якому був викарбуваний образ святої Великомучениці, ім’я якої носила похресниця.

Родом намиста, виплетеного у вигляді стрічки з дрібних кольорових намистин була “дробинка” ,”силянка”, що була характерною лише для західного регіону України.

Чоловічі головні убори та зачіски також мали певне вікове розмежування, проте воно було не так яскраво виражене, як у жінок. Хлопчики, що поступово переходили в категорію “парубків” – “легенів” носили “кресаню” – капелюх пишно оздоблений різнокольоровимии шнурами (2байорками”, черв’ячками”), пір’ям гірського півня – гутара, яке мало також захисну символіку, ківтами, вовняними китицями (бовтицями”).

Про це згадується і в гуцульських співанках:

Під гайом зелененьким ходить Миколайцю,

За кресаню си зашпилив зелений розмайцю.

Нащо тобі, мій миленький, розмаю, розмаю,

Як я тобі за капелюх ружи наламаю.

&&&

Зачіска хлопчиків та парубків була без проділу, а після одруження молоді чоловіки розділяли волосся на дві частини. Підрізали волосся один раз на рік, а щоб воно не заважало при роботі, його змащували жиром і закладали за вуха.

Надзвичайно цікавим є процес переходу дітей у статус молоді,що супрвооджувався: певними обрядовими діями. Скаіжмо, залучення до парубоцтва могло відбуватися під час проведення якихось спільних робіт, наприклад косовиці. У Карпатах цей обряз мав назву “визволка на доброго косаря” або “фринцування”. Щоб випробувати здібності і витримику новоого косаря “ (“фрица”), йому не дозволяли відпочивати, а змушувати косити між кращими косарями. Нерідко його навіть шмагали кропивою, зв’язували тощо. Обряд завершувався лише тоді, коли новачок влаштовував для косарів могорич у корчмі. З тих пір він одержував право палити люльку, пити горілку, ходити до дівчат. За звичаєм, про це оголошувалося привселюдно.

Подібні обряди проводилися і при переході дівчини-підлітка до дівоцтва, що відбувалося в 15-16 років.

Привілеї нового статуту проявлялися і в праві демонструвати його за допомогою певних атрибутів оздоблення одягу.

В гуцулі у рік повноліття проводили “пострижини” (“обтинання”, “обрубування”) вдруге після народження що символізувало перехід підлітка до нового соціального стану. У давніші часи “обтинання” виконували сокирою, пізніше для цього використовували ножиці.

Слід згадати і про надзвичайно важливу роль одягу як символіку в народній обрядовості. Особливу увагу в цьому плані привертають різноманітні театралізовані дійства в період різдвяних свят. Які влаштовувалися дітьми та молоддю. Це і вертеп, чи як говорять на Гуцульщині, “шопка” або “стаєнка”, це і так звана “коза” – театралізований обряд – гра з масками та специфічними костюмами, “Маланка” або “Меланка” – традиційний новорічний обряд з обов’язковими перевдяганнями. Учасники народних свят і ритуалів – “ряджені” (“перебрані”, “перебиранці”) змінювали свій зовнішній вигляд за допомогою незвичайного одягу та масок. У давнину рядження виконувало важливі релігійно-магічні функції, але з часом цей звичай перетворився на веселу розвагу, маскарад. Найдавніші маски та костюми традиційного рядження зооморфні- Коза, Ведмідь; з культом предків пов’язані антроморфні образи. Для створення цих персонажів використовували одяг, що був у повсякденному вжитку, з додаванням якихось елементів характерних лише дял того чи іншого образу. Доволі часто йшли на ігнорування статевої символіки костюма,як наприклад, в обряді “Маланки” , де в ролі Маланки вистуав найчастіше хлопець, одягнутий в жіночий одяг.

Всі ці театралізовані дійства супрводжувалися величально-поздоровчими піснями та речитативними побажаннями – “вінчуваннями”, “віншуваннями”, в яких нерідко згадувалося про одяг, та його елементи, що мали тут своє характерне символічне значення. Наприклад, гуцульське “вінчування” для дитини:

“В багровим пивци чом купаючи,

Білов фустинов вповиваючи...

“Рости величка до черевичка,

Від черевичка бай до віночка!

Вінчуємо!

Досліджуючи матеріали з історії формування та розвитку гуцульського народного костюма, бачимо, що дитячий костюм існував завжди лише в контексті дорослого одягового комплексу. Проте все ж певний віковий ценз існував, адже цього вимагали морально-еьтичні норми, що складалися протягом віків, і він здебільшого проявлявся саме в праві використання тих чи інших елементів одягу та його оздоблення.

Загалом тема дитячого костюма як в плані локальному,