Відповідно до етичних норм великого значення надавалося віковііій знаковості костюма. Досить часто такі ознаки доповнювалися символами сімейного стану. Особливо чітко це прослідковується в жіночому одязі. Тональна стриманність, менша кількість яскравих кольорів характерні для костюма жінок старшого і похилого віку.

Деякі ознаки сімейного стану в костюмі виконували магічні функції. Це стосується насамперед головних уборів та зачісок. Дівчата ходили з непокритою головою, заплітаючи волосся в косу. На Гуцульщині дівчину вперше заплітали, коли їй виповнювалося 6 років.

Для цього запрошували “сахнівну” жінку, що належала до близької родини. Вона заплітала волосся навхрест беручи волосся з чотирьох сторін і зв’язуючи його на потилиці, примовляла при цьому закликаючи парубків.3

Часто двчата заплітали волосся в косу разом з ниткою (“шваркою”), на яку нанизували мосяжні гудзики густо оплітали червоною вовняною (“попліткою”). Зачіску оздоблювали живимим квітами (“закосичували”). Старші дівчата підв’язували попід бороду червоною хусткою і, зав’язавши її на тімені у вузол, опускали кінці з тороками за голову (“у переміть”). Під хустку прикріплювали з боків голови живі або штучні квіти (“чічки”0.

На Гуцульщині на поч. ХІХ ст. ще був відомий звичай, за яким, поки старша сестра не вийде заміж, молодшим заплітатися у повний убір не можна.

Характерною ознакою дівоцтва був вінок. При цьому вінки дівчат “на порі” і заручених дещо відрізнялися. Гуцулки носили звиті вінки з штучних квітів, павичевого пір’я, стрічок і стеклярусу – “карабулі”.

Знаком того, що дівчина заручена, був вінок, сплетений у так званий барвінковий день. Такий вінок змащувався медом і вкривався позолотою. Дівчина не змінамала його аж до шлюбу, навіть спала в ньому.

Існувало повір’я, за яким, якщо вінок пропаде – не буде щастя у подружньому житті.

Він служив одночасно оберегом від злої сили і поєднував у собі солярну і шлюбну символіку. Дівчина, що втратила дівоцтво не мала правва одягати вінок до шлюбу.

Заміжні жінки до кінця своїх днів повністю закривали волосся головним убором. Ходити з непокритою головою для заміжньої жінки вважалося великим гріхом. Це табу порушувалося лише тоді, коли здійснювалися якісь магічні обряди або на знак жалоби.

Чоловічі зачіски і головні убори також диференціювали залежно від віку. У парубків зачіска була без пароділу, а після одруженя молоді чоловіки розділяли волосся на дві частини. Підрізали волосся раз на рік, а щоб воно не заважало при роботі, його змащували жиром і закладали за вуха. Спосіб носіння головного убору підкреслював також і соціальне становище. Им багатший парубок, тим більше схиилв капелюх (“кресаню”) набік, а бідняки повинні були носити його рівно. Капелюх оздоблювали шерстяними кольоровими шнурами. У високогірних районах до капелюхів прикріплювали трясунку – пір’я дикого півня – гутара, а також пір’я павича, яке за повір’ям, приносить щастя.

Невід’ємними складовими народного костюма, що пройшли тривалий шлях свого розвитку, були пояси, головні убори, взуття, прикраси тощо.

Доповнення були яскравим виразником локальної специфіки костюма і соціальною ознакою людини, в них знаходили відображення народні звичаї, моральні норми і т.д. Так, навіть наприкінці ХІХ ст. в жіночому традиційному костюмі була недопустимою відсутність пояса, голвоного убору або культових прикрас, що були доволі вагомою складовою традиційних обрядів, з ними пов’язано багато уявлень та вірувань.

Доповненням до одягу гуцулів були топірці і палиці, вироби зі шкіри, оздоблені металом (ташки, тобівки).У ташці носили тютюн, лльки, хустки тощо. А також побутували ткані на вовняній основі сумки – тайстри, дзьобанки. Все це багато декорувалося, а орнаментика мала своє символічне значення.

Нерідко доповнення одягу послуговували важливими атрибутами в різноманітних обрядах. Наприклад, О.Воропай описує один з таких обрядів – колядницький похід за участю парубків, що несуть на плечах топірці – бартки. До барток під’язані дзвоники, що дзвонять під час танку. Якщо газда має пасіку, він веде колядників на місце, де влітку будуть вулики. Колядники стають колом, падають на коліна, на снігу перед собою роблять хрест топірцем, потім складають тоірці лезами досередини, а держаками до себе, на топірці купою кладуть шапки (“бо то – як рій бджіл”). Парубки колядують і виголошують побажання господарям.

Невід’ємною деталлю комплексу одягу таокж здавна були пояси. Шкіряним поясам – чересм і ткани вовняним мешканці Карпат, як і інші слов’янські народи, надавали магічне значення , вірили в їх чудодійну силу. Згідно стародавніх вірувань, пояси виступали своєрідними оберегами. Вважалося, що пояс збільшував чоловічу мужність і силу, а жінок оберігав від нечистої сили, чарів, злого ока. Віра в цю захисну силу утримувалася в Карпатах до середини ХХ ст. Домінуючим в поясах був червоний колір 4, якому теж надавалося значення символу та оберегу. Поясами, крім основного їх призначення, часто перев’язували немовлят, коли брали їх з собою, виходячи з дому. На поясах опускали домовину у могилу.

Під час випікання великодної паски, жінки виряджали чоловіків з хати, а самі. Поки паска в печі, перев’язували нитками ножиці, клали їх у постіль, примовляючи, що зав’язує серце своєму чоовіку. Поясами перев’язували гряди над постіллю. Все це мало сприяти злагоді та любові між подружжям. До знаків, що найчастіше зустрічаються