Символізм та метафорика в творах українських митців.

Музичні й живописні враження стають джерелом метафорики Яцкова – багатої і розмаїтої. В його тропах помітна виразна тенденція до схоплення різнопланових зв’язків між предметами і явищами. Поетика письменника має пряме відношення до загальної концепції твору. Не випадково автор часто персоніфікує смуток і розгортає його в цілу картину: “На цілій широчезній, самотній низині стелився смуток долин, могили і кургани – ті груди долин – віддихали промінням могучо, аж сталеві блиски іскрилися та грали, як збруя на сплячих лицарях” (“Поема долин”). З часом метафора в Яцкова ускладнюється. Так, у перших його творах тропи будувалися на матеріалі приказок і прислів’їв: “Людські гріхи розбіглися, як коники перед косою”; “Слова посипались, як вода з потоків: одні втікали, як зайці, другі пустилися за ними навздогін, як хорти” (“У наймах”). Пізніше проміжна ланка між образом і значенням у метафорі опускається. В оповіданні “Серп” дівчина наче не колос, а “важкий жаль збирала з землі”; там же “серпи усміхами мигають та сиплють срібло у смутну співанку”. Сріблясті блиски – усміхи серпів – ніби вплітаються у мелодію сумовитої пісні. Митець знає таємницю зорових та слухових відчуттів людини: вони, ці відчуття, взаємно пов’язані, одне викликає інше. Тим-то серпи сиплють срібло у співанку. Цей образ наче випереджає відоме тичинівське: “Гей неба край, мов золото, мов золото поколото, горить – тремтить ріка, як музика”.

Письменник дедалі більше переконувався, що лише на ґрунті реалізму можливі справжні мистецькі здобутки. У ряді своїх виступів він говорив про роль літератури як про важливий чинник суспільно політичної боротьби. Так, в ювілейній доповіді, прочитаній у Бережанах 1913 року з нагоди 40-річчя літературної діяльності І.Франка, Яцків підкреслив, що Франко не лише малює “страшні картини горя і нужди з життя робітників, ріпників, визиск усяких промисловців, а й проводить ідею освідомлення робочих мас і спрямування спільними силами до здобуття свободи і правди для будучих

поколінь". А в статті про Леся Мартовича стверджує, що “упав вправді клич “штука для штуки”, бо “годі вривати шлях та обминати політично-економічний ґрунт нашого народу, треба ... висвітлити його в призмі новітніх соціологічних наук”, “гартувати епічну сталь агітаційний молот і популярний джаган, який гатив би моральну гниль і старі мури пересудів та політичної неволі”. Щоправда, ці слова писалися в 1916 році, коли в житті багато чого змінилося.

У 1914 році сорокалітньому письменникові довелося одягнути мундир австрійського солдата й піти на фронт. До того часу, поки він потрапив у російський полон, добре спізнав фронтові злигодні і жахи. “Неприятельські кулі почали шарити як шершені довкола. Відламок шрапнеля шарнув вздовж рамена ззаду, як би вдарив залізною палицею. На шапку впала бляшка і покотилася з дзенькотом перед моїм лицем. Сплішений плащ неприятельської кулі. Коло мене злетіла налякана пташина, простерла крильця, і шукала захисту. З лісу вистрибнув заєць, крутився туди-сюди і не знав, що почати з собою. Коло мене зрушився нараз передній берег окопу, як би велика вертиця підбила його вгору. Гранат розірвав хлопчину в половині і одна лишилася окопі, другу відкинуло на задній берег. В одній руці хліб, в другій яблуко”. Так описує М.Яцків жорстокість війни в повісті “Горлиця”. Тут нема дешевого замилування надуманими воєнними авантюрами, оперетковим геройством, наскоками кінноти, піхотними атаками, а показаний страшний, звіриний оскал світової бойні. Красномовним документом воєнних буднів є ряд оповідань із збірки “Далекі шляхи” (Львів, 1917) та згадувана повість “Горлиця”, що друкувалася в журналі “Шляхи” у 1915-1916 роках. За силою заглиблення в психологію солдата-фронтовика, за художньою переконливістю картин цей твір споріднений із такими книгами про війну, як “Вогонь” Анрі Барбюса (1916), “Прощай, зброє!” Ернеста

Хемінгуея (1929).

Збірка М. Яцківа “Далекі шляхи” є своєрідним підсумком попередньої творчості новеліста і водночас початком рішучого повороту на нові шляхи – до проблем соціального життя, історії, сучасності. В ній переважають реалістичні тенденції, образи та ситуації, взяті автором з реального життя.

В основу більшості оповідань та новел збірки лягли враження воєнних буднів.

Монах, який шукав спокою духу, тікаючи від житейської суєти в монастирську келію, посилає анафему земним дияволам, за пекло, що його створила війна, сільська дівчина, “гуцульська Афродіта”, відкинула залицяння офіцера й, вирвавшись із рук його, кинулась в Черемош, а митець Роман Ничаєнко знаходить у творчості народу те, що оживило його музу. Відкриття Романа – це відкриття й самого Яцкова, що повернувся лицем до життя, до народу як до єдиного джерела справжнього мистецтва.

Письменник подекуди ще зображує відразливі сцени, але це огидне є не символом одвічної потворності життя, а результатом конкретного явища війни.

“На горі, за містом побачив я невідому жінку. Була відвернена і злякалась, махала руками, неначе кликала когось. Її стан і рухи манили чортівськими примарами. Я підходив ближче, вона озирнулася...

Ніс і уста відгнили, вона щирила зуби і хохотала.

Чорною хмарою нависла над нашою землею війна”.

Картина справді страшна, трагічна. Та письменник уже дивиться на життя глибше, він здатний помічати те, що є запорукою відродження народу, те живе, красиве, що не дається затоптати в бруд. І оповідання – зветься воно “Furia addormentata” – закінчується яскраво: реалістичним і водночас глибоко символічним мазком.

На цей час припадає і публікація