редактором реакційної націоналістично-шовіністської газети “Рідний край”, яка оправдовувала окупацію Галичини панською Польщею, забивала голови своїх читачів націоналістичним дурманом. “Дивно, що М.Яцків міг погодити з своєю честю редагувати цього брудного націоналістично-шовіністичного проурядового листка, від якого народ гидливо відвертався”, - писав Ю.Мельничук у передмові до “Вибраного” Яцкова. Потім, “усвідомивши, в яке болото втягли його лідери збанкрутілої партії”, М.Яцків порвав з ними і, як сам визнав, “почав шукати чесного хліба”. Ці шукання для письменника закінчились тим, що він взагалі перестав друкуватись”.10

У той же час книжки М.Яцківа виходили в Європі, в Японії, в Східній Україні. Зокрема, в 1919 році вийшла збірка “Боротьба з головою”, а в 1930 році – книжка “Зразки творчості”.

Характерний в розумінні становища письменника лист І. Лизанівського до В.Стефаника(16 березня 1927 р.): “Я вважаю, що в такому стані, в якому він (Яцків) зараз знаходиться, він дальше не повинен бути. Його треба повернути в лоно української літератури. Я вважаю, що він не кинув українського народу й не перейшов в табір ворогів, але в свій час, час боротьби й хаосу, зробив невмілий політичний крок. ... І тепер, вже близько 10 років, за це карається. Кара неоправдана, а продовження її шкідливе для української культури”.11

“Золотий вересень” 1939 року не міг повернути М.Яцківа до попередньої активної творчості, а скоріше, навпаки, підрізав її крила. Та позлітка дійсності в деяких оповіданнях виглядає банально й фальшиво. В цьому легко переконатися, якщо прочитати новелу “До нової школи”. Хоча б ці її рядки: “Вчителька всміхнулася:

Ти знаєш тих славних учених, які тут на портретах?

Хлопчик всміхнувся:

Я знаю Шевченка, Франка... Я люблю Леніна, він дав народам світло, науку, працю, хліб”.

Подібні до цього оповідання “Убийте мене”, “Червоне яблучко” та

інші.

Це вимушені й вимучені твори, вони не принесли авторові слави. Може

тому, щоб не грішити подібним чином, М.Яцків частіше мовчав, протестуючи проти насильства над особою, котра невільна в тоталітарному суспільстві, яким був Радянський Союз. Хоча є одна гарна річ серед загалом посереднього писання. Це оповідання з древньогрецької історії “Афродіта і Кнідос”. Як пророче звучать слова одного з персонажів – Архонта:

“Настане епоха упадку мистецтва, епоха фальші і лицемірства, коли на

устах повно буде слів любові до ближнього, а в притворах святинь, перед вівтарями бога милосердя, перед процесіями прочан, під час торжественних пращ і церемоній будуть повзати хороводи жебрущих калік”.

То та епоха муки терпінь і бридні назве нас поганами і варварами, але

ніколи не осягне нашої погоди духу і не дорівняє досконалості нашої безсмертної краси.

Залишив М.Яцків спогади і статті в своїй творчій скрині, зокрема : “Лесь Мартович”, “Мої зустрічі з Каменярем”, “Спогад про Василя Стефаника”.

Досліджуючи творчість Михайла Яцкова, впевняємося в тому, що основу його спадщини складають реалістичні твори, зокрема цілий ряд гостро соціальних та глибоко психологічних новел, а також повість ”В лабетах (Танець тіней)”, які стали яскравими художніми документами життя трудящих Галичини протягом більш як півстоліття. На жаль, піддавшись впливу ідей декадансу, М.Яцків почав втрачати те, що становило одну з найхарактерніших рис його творчого обдарування, - тонку спостережливість і гостроту соціального бачення. Але письменник постійно переборював у собі декадента, звільнявся від впливу реакційних ідей. Селянське походження, школа життя, глибоке знання фольклору, відчуття спорідненості з традиціями передової української літератури, творчі контакти з І.Франком та іншими прогресивними письменниками – все це привело його на шлях реалізму й народності.

Михайло Яцків прожив довге життя: вісімдесят вісім років. Він навіки

увійшов в історію української літератури, його творча спадщина є цінним духовним скарбом, який має неминуще значення.

Ось оцінка творчості сучасником М.Яцкова Б.Данчинським: “Дванайцять літ минає з того часу, як на літературну ниву виступив М.Яцків. Появу першої його збірки (“В царстві сатани”) стрінула наша суспільність німою мовчанкою; та суспільність, для якої вершком творчості були всілякі оповідання з ріжними моральними напучуваннями, добрими намірами і дешевеньким геройством, - не могла зрозуміти правдивого творця. Та й опісля мало читалося його, а менше писалося й говорилось про нього. Жив між нами, творив, терпів між нами, та ми не відчували того, що він наш, - бо він артист надзвичайної інтелігенції і європейської культури, а ми ще не призвичаєні до літературної тандити...

В творчості Яцкова як в чистому, прозорому поезією ясного чуття, гей, сонішними проміннями освіченому свічаді плеса - відбивалось усьо його й цілого світа життє від падолу страждань, мук і горя аж до осяйного блеску вічно усміхнених звізд.

Читаючи новели – поеми Яцкова бачимо, з якою любов’ю та ніжністю пригортає він до свойого наболілого серця усьо, що ворушиться дійсним або таємним життєм, усіх тих, що на них поклало важку й нестерпну печать отруйного болю горювання, увесь всесвіт”.

Врешті Б.Данчинський робить вдалий прогноз творчого довголіття Яцкова: “Та мимо терпінь і страждань, мимо пепла, крізь яке судилось переходити поетові в життю, він міцно держить тяжкий плуг і тяжкий, сталевий меч, який не скоро випаде з його рук”.12

Залишив своє слово про товариша по перу і літературному колу “Молода муза” Петро Карманський: “Хоч не мав університетської освіти, а проте мав більшу культуру, ніж дехто з молодому дівців з університетськими дипломами. Був закоханий в нефомантику і літературу візіонерів Едгара По або Новаліса. І сам був візіонер предтечею наймолодших у нашому

письменстві”.

І ще одна характеристика, дана П.Карманським: “Типовий європеєць з нашого хлопського загону.