У червня 2000 року в Палаці мистецтв “Український дім” експонувалася виставка “Петриківський дивосвіт”, що продовжила серію заходів у рамках Всеукраїнської програми “Духовні скарби України”. Організаторами виступили Міністерство культури і мистецтв України, Національний комплекс “Експоцентр України”, Управління культури Дніпропетровської області.

Згідно з основною ідеєю програми - репрезентувати в Києві колекції провідних провінційних музеїв, експозицією було побудовано на фондових матеріалах Дніпропетровського історичного музеїв, які надали близько 100 взірців петриківського малювання на папері (і декілька - на дереві) кінця 1940 - початку 1990-х років. За мету поставили не тільки якнайповніше ознайомити глядача з особливостями художнього процесу певного періоду, а й привернути певну увагу до сучасних проблем і, головне, до майбутнього цього провідного осередку.

Виставка “Петриківський дивосвіт” є без перебільшення, помітною віхою в історії українського народного мистецтва й мистецтвознавства. Це перша ретроспектива, що всебічно висвітлила повоєнний етап розвитку петриківського малювання з наукової точки зору - об’єктивно, послідовно й грунтовно, без ідеологічних нарахувань і стереотипів радянської доби. Треба визначити прекрасну фахову роботу дніпропетровських мистецтвознавців, які неупереджено, з великим тактом і художнім смаком відібрали кращі твори всіх стилістичних напрямів і склали своєрідну наочну художню енциклопедію повоєнної Петриківки.

Побудова експозиції була логічною і конструктивною: твори закомпановані в окремі блоки, в кожному представлено роботи одного або декількох авторів однієї генерації, подібні або відмінні за стилістикою. Блоки розташовані за хронологією, від старших майстрів до молодших, з урахуванням специфіки творчості окремих шкіл і мистецьких родин. Іноді задля композиційної цілісності великих площин залу твори міняли місцями, що в цілому не завадило загальній концепції. така побудова надала можливості не лише показати основні тенденції розвитку петриківського малювання, а й висвітлити стилістичні напрями зафіксувати й зіставити певні художні явища тощо.

Мистецтвознавці Дніпропетровського художнього музею максимально використали можливості виставкового приміщення, хоч відчувався брак спеціального експозиційного обладнання (т.зв. вигородок), яке б дозволило урізноманітнити загальну композицію і розмістити всі 127 відібраних творів, що збагатило б репрезентацію молоді. Втім, найхарактерніше було представлене.

Виставка нагадала й продемонструвала глядачеві, що петриківське малювання другої половини ХХ ст. - явище, набагато різноманітніше, складніше й суперечливіше, ніж твори, що їх експонували раніше під егідою так званого радянського народного художнього промислу.

Виставка продемонструвала певний період, тобто проміжок часу, що охоплює викінчений процес. І недарма хронологічно останні твори даруються початком 1990-х років, адже сьогодні майстри майже не малюють на папері. Власне, вони створюють композиції для великих художніх заходів і музеїв, але, скоріше, задля престижу, бо прожити з цього неможливо. Ймовірно, деякий час малювання на папері ще лишається окремою унікальною музейно-експозиційною формою. [17, ст.22-25].

Але руйнування колишньої централізованої системи фінансування промислу і великих планових закупок творів змусило багатьох петриківців шукати нових ринків збуту пропонуючи можливому покупцеві інші, більш “прикладні” варіанти малювання. Загалом ці спроби дуже переконливі, що засвідчує певну творчу дезорієнтацію майстрів. Зміна технік, механічне перенесення малювання на будь-яку поверхню - полотно, меблі і посуд (у тому числі й на побутовий аж до фабричних ляшок) без урахування якостей предметів, використання модних кон’юктурних сюжетів “з українського життя”, - усе, що можна було подивитися на київських виставках 1990-х років, здебільшого за змістом і формою межує з кітчем. Це дуже прикро, адже художній рівень власне художнього малювання є дуже високим.

Отже, окреслимо альтернативу.

Петриківське малювання виживе або якщо матиме, як раніше, всебічну стабільну державну підтримку, або якщо віднайде нову органічну “ужитковість”. На перше розраховувати не доводиться, що ж до другого, то насамперед майстри мають визначитися, ким вони є - чи то художниками декоративного мистецтва, чи то майстрами народного мистецтва, - і працювати за відповідними законами, адже кожен вид творчості має свою специфіку і завдання, а поєднувати обидва статуси, як то пропонували за радянських часів, у нових ринкових умовах неможливо. Якщо вони обирають народне мистецтво і прагнуть мати ширше за музеї коло покупців, слід пам’ятати, що традиційно селянське малювання було не самоціллю, а складовою частиною, декором ужиткової речі.

Нам можуть заперечити, що петриківські мальовані печі, з яких усе починалося, відійшли у минуле і потрібно шукати інших форм.

Так, потрібно, але це має бути не сучасний фабричний виріб, не амфорна “ваза” незрозумілого призначення, що культивувалась в осередку, не запозичення з інших регіонів України, а ужиткова, пропорційно-доцільна форма, що базується на місцевих народних традиціях. Тільки за таких умов нова лінія розвитку петриківського малювання може бути органічною, конструктивною і плідною. Велику роль у розв’язанні цієї проблеми мають відіграти, на наш погляд, грунтовні мистецтвознавчі дослідження народного мистецтва Катеринославщини.

Незабаром у Дніпропетровську має вийти друком альбом творів петриківського малювання з колекцій місцевих музеїв, основний корпус пам’яток з якого був представлений на виставці “Петриківський дивоцвіт”.

ВИСНОВКИ.

Декоративний розпис в Україні один з найбільш поширених видів декоративно-прикладного мистецтва.

Його твори - це світ краси і фантазії, поетичного осмислення навколишньої природи, адже в розписах народ висвітлював свої мрії настрої, своє світосприйняття. Це вид народного мистецтва, в якому яскраво і глибоко відобразились естетичні уявлення і художня культура народу. Використання і розвиток кращих народних традицій має велике значення у житті дитини.

Петриківський