[...] В основу своєї гри М. К. Садовський вкладав життє-вість, щирість, правду і ніколи не втрачав почуття міри в ефектних місцях ролі. Він не припускав жодного позування чи красивого театрального жесту. І разом з тим був надзви-чайно пластичний у ході, в ракурсах, рухах. Правда почуття підкреслювала в ньому вольовість та силу і допомагала боро-тися з декламаційністю часто барвистого віршованого тексту ролі, а матовість голосу та швидке виголошення цілих ре-чень майже на монотоні рятували від наспівності, на яку багатьох тягне віршований текст. Психологічні зупинки се-ред речення створювали враження, що мова зароджується тут же, безпосередньо на сцені, від думки. Ось чому у вико-нанні Садовського віршовані героїчні ролі в історичних п'є-сах ніколи не звучали фальшиво, декламаційно. У цьому амплуа він не мав собі рівних в українському театрі.

Композиційно вірно, на змінах ритмів і настроїв він буду-вав і всю виставу, і свою роль, щоб постійно і безперервно тримати увагу глядача і непомітно підвести до найвищої точки боротьби та фіналу вистави і ролі.

Тільки М. К. Садовський, актор виняткових даних, який в образі Богдана вміло поєднував героїчне звучання з гли-биною почуття і задушевності, тільки він з честю виходив з небезпеки розвінчати історичного героя, тобто затушкува-ти його основне устремління, його надзавдання: вирвати з панської неволі народ український і возз'єднатися з вели-ким братнім російським народом. Простежимо, бодай у вуз-лових моментах, лінію боротьби головного героя проти воро-гів народу, а також внутрішню, майже паралельну боротьбу проти самого себе.

Перша, експозиційна дія. Загальна атмосфера її: насторо-женість, як натягнута струна, що ось-ось може порватись. Вирішальний-бо момент: чекають важливих гостей з Чи-гирина на чолі з ясновельможним полковником Бара-башем.

Чуємо від Домахи ввідні репліки про кривди панські: «Церкви замикають... Нещасний люд по лісах ховається та по шибеницях гойдається...»

[...] У наступних сценах з Богуном, Чарнотою, Глобою і бандуристом Богдан одкриває свій план викрадення при-хованого Барабашем королівського привілею, з яким вже можна буде підняти збройне повстання. Ритм стає рвучким, напруженим, повним різних змін[...]|

Нарешті привілей у Богдана в руках. Хмельницький за-кликає до рішучих дій.

У другій дії яскраво відображується соціальна диферен-ціація серед козацтва, активізація народних мас, ставлення народу до польської шляхти і до своїх дуків. Загальна атмо-сфера дії за настроєм і ритмом нагадує розбурхане море [...]

У наступній сцені відбувався справжній поєдинок. Єле-на — Заньковецька намагалась всіма засобами жіночих чар повернути до себе почуття старого гетьмана... її голос, над-звичайної краси в своїй мелодійності, м'яко лився і западав у душу. І не дивно, що Богдан — Садовський, борючись зі своїм почуттям, кидаючи різкі репліки на її адресу, врешті промовляє тихо до себе:

Несила вірить їй, А в душу крадеться той чарівничий голос.

Це була дуже складна сцена, яка вимагала від виконавця ролі Богдана напруження духовних і фізичних сил. На бурх-ливому темпераменті актор проводив двобій з Єленою і з са-мим собою. Підступна шляхтянка намагається знову запов-зти змієм у серце гетьмана, а він, з величезним напруженням волі, бореться із спокусою.

Богдан нагадує Єлені про зраду; вона, втрачаючи грунт під ногами, приховуючи свою розгубленість, падає йому до ніг.

Безперечно, помилкою актора було те, що внаслідок бага-тьох цензурних переробок він звів до мінімуму соціальну за-гостреність п'єси, занадто підкресливши тему особистого життя Богдана, його душевну роздвоєність. Це несло в собі серйозну небезпеку, бо призводило до роздрібнення, знижен-ня образу героя. Така небезпека завжди підстерігала вико-навця ролі Богдана.

І все ж, незважаючи на ці драматургічні огріхи, п’єсу М. П. Старицького «Богдан Хмельницький» в дожовтневому театрі любили як актори, так і глядач за її літературні якості та благородні гуманістичні ідеї — ідеї боротьби українсько-го народу проти польської шляхти за своє визволення і воз-з'єднання з рідним братом — російським народом.

Використана література:

І.О. Волошин “Корифеї українського театру” 1982р.