Коли християнство стало на Русі офіційною державною релігією, напівпідпільні поганські обряди здійснювали вже не тільки колишні жерці (більшість з яких, переховуючись у лісах, організовувала повстання тощо), а й безпосередні їхні продовжувачі – скоморохи.

Мистецтво скоморохів зазнавало утисків з боку церкви і держави, бо за світовідчуттям (а не тільки за релігійними переконаннями) воно протистояло офіційним святам християнського середньовіччя, яке вбачало свій ідеал в аскеті і чернецтві. Що ж до офіційних свят, то вони освячували і санкціонували існуючий лад, закріплюючи його на віки. Свято таким чином ставало черговим торжеством уже готової, здобутої остаточної пануючої правди, яка подавалась у незмінному вигляді як вічна істина. Відтак і загальна атмосфера офіційно-церковних і загальнодержавних свят могла бути лише монолітно серйозною, тобто мертвою.

Зовсім іншим світовідчуттям були сповнені ігрища і обряди скоморохів – спадкоємців професіоналів поганського культу. Взявши своє світовідчуття від поганських святкових ігрищ і обрядів, вони створювали несхожу на реальне життя атмосферу – ряджені могли робити і говорити все, що завгодно, без будь-яких заборон. Можливо, саме тому, незважаючи на утиски і гоніння церкви, яких зазнавали глумотворці, народ любив їх і, не боючись покарання, переховував у себе під час переслідувань офіційною церквою.

Найстаршими пам'ятками побуту скоморохів на наших землях залишилися у нас часті згадки про них у різних церковних писаннях та знамениті фрески на стінах і філярах Софійського собору в Києві. Але згодом скоморохи почали» мандрувати з міста в місто, із села в село і стали улюбленцями простолюддя. Незважаючи на заборони духовних моралістів та аскетів, народ вподобав собі їхні вистави та їхнє веселе мистецтво й радо горнувся до них, особливо на ярмарках. Останні згадки про скоморохів зустрічаємо в XVI в.

Крім скоморохів, були в Україні ще іншого роду комедіан-ти, котрі забрели до нас з Німеччини через Новгород; прихо-дили і з Чехії та Сербії. Вони теж грали на інструментах і співали пісень, переважно баладового змісту, та ілюстрували їх жестикуляцією й мімікою. Ті мандрівні актори, співаки й музики мусили з часом асимілюватися. Обертаючись серед народу, якому давали забаву, пісню й музику, чим будили у нього вподобання до сценічних видовищ, самі вони теж переймали не одне від народу.

З Візантії перейняли ми ще дещо, що за корисних умов могло дати почин до розвитку драматичного мистецтва. Адже стара Візантія вже в V і VI вв. після Христа мала початки релігійної літургійної драми. Постали вони під впливом сект, що перші ввели в богослужіння драматичне оживлення та музику, чим єднали собі народні маси, так що православна церква пішла їхніми слідами і стала воювати тою самою зброєю.

Пізніше, під кінець XVI в., доходить до нас західноєвро-пейська релігійна драма, в якій у недовгому часі перевагу над латинською взяла народна мова. Ці драми виконувано спочат-ку по костьолах перед святами. У нас такі вистави особливо поширювали єзуїти. Отже, були там різдвяні драми, народний Ісуса і прихід пастирів, трьох царів, Ірода, вбивання вифлеємських дітей перед святом трьох царів, Христові муки у страстний тиждень. Із часом ці драми вибігли поза рами церковної суворості, поширюючи зміст явами з пастухами чи вояками, що мали більш реалістичний характер. Тоді духо-венство почало виступати проти них і виперло драму з церкви до притвору, потім — до церковної огорожі, вкінці — поза огорожу. За драму взялися веселі братства, різні весельчаки, які вважали своїм головним завданням забавляти й розсмішувати народ. Щоб розвіяти томлячість та нудоту довгих розмов у релігійній драмі, її переплетувано драматичними сценами, жартами, анекдотами. Це були так звані інтермедії та інтерлюдії, котрі з часом дали початок новочасній комедії.

Про поширення і популярність тих народних драматичних вистав згадує не раз у своїх писаннях Іван Вишенський; у посланії до домніків він просто пише, що нові “філософи” не вміють читати церковні книги, а тільки “комедії строють і грають”.

В тих інтермедіях та інтерлюдіях цілковито запанувала народна мова.

Десь у ХVІІ ст. в Україні з’являється ще одна постать носія сміхової культури і пересмішника найрізноманітніших форм серйозного, монументального і остаточного (це ж і про нього, цього пересмішника, писав Шевченко: “ти смієшся, а я – плачу...”). Це – мандрівний студент, мандрівний дяк (школяр, бурсак, спудей, бакаляр, миркач, канцелярист, недоук, пиворіз, горілкопивець, а по суті – потішник,голодранець, бешкетник, завзятий випивоха, любитель пива і браги, автор бурлеско-травестійних і сороміцьких творів, норовливий громило-дяк), тобто український вагант.

За Іваном Франком, “се тип, що витворився при Київській академії не раніше другої половини ХVІІ віку, а в ХVІІІ віці зробився характерним признаком Подніпрянської України, - елемент кочовий і цинічний, носитель усяких веселих і сороміцьких оповідань та пісень, скорий на вигадки і жарти, захланний на їду, а особливо на випивку. Се були невдачники академії, що осилили початкові науки, але не зуміли довести їх до кінця і добитись якоїсь посади і пішли в світ, хапаючись за що можна – за дяківство, за малярство, справу книжок, часто голодуючи та ніколи не покидаючи свого гумору. Їм завдячуємо, певно, значну часть тих гумористичних віршів про празники християнської церкви”.

Початок театру припадає в нас на час культурно-національного руху кінця ХVІ і початку ХVІІ століть, що виник на Україні після сполучення її з Польщею 1569 р.

Це була