Оберег на шиї, біля серця або на поясі був дуже поширеним. Контакт із тілом, а відтак постійне нагадування про себе, мали неабиякий психологічний ефект: це заспокоювало, надавало сили, впевненості, а при віддаленні від домівки — ще й зігрівало спогадами про батьківщину, про рідних. Наведемо кілька зразків оберегів цього типу.

Ще за епохи палеоліту людина носила на шиї підвішені на мотузці ікла маралів, хижих звірів, кістки мамонтів, камінчики (як частки чогось великого, тобто сили — хижака, скелі), які повинні були відлякувати злих духів. Пізніше, за доби культу язичницького бога-громовержця Перуна, за обереги правили мініатюрні амулети-сокирки (знак Перуна) та інші «шумні» предмети — металеві ключі, бубонці, брязкальця, ножі, ланцюжки, що кріпились на поясі чи на плечі. Підвіски-лунниці в намисті охороняли жінку від наврочення. Гуцули ще донедавна практикували після обряду першої купелі прив'язувати на праву ручку немовляти мішечок з часником і шматочком глини з печі — як надійний оберег від дитячих хвороб.

Дуже популярний різновид нашийного оберега на Русі XI—XVII ст.— змійовик. Це двосторонній медальйон круглої або овальної форми з бронзи, срібла, золота або каміння з вушком для протягування мотузки. На аверсі його зображався християнський сюжет (Богородиця, архангел Михаїл, Борис та Гліб, Федір Стратілат, цілителі Козьма та Доміан, Хрещення, Розп'яття та ін.), а на реверсі, що торкався тіла людини,— «змійовий» сюжет — голова Горгони Медузи із зміями, а по периметру — напис: цитата з трисвятої пісні во славу Саваофа або інші магічні заклинання. Віра в дієвість змійовиків була настільки велика, що давньоруські лікарі роздавали їх хворим.

Та чи не найбільшого розповсюдження не тільки у слов'ян, але і в багатьох інших народів набув хрест, який носили на шиї. Він був поширений задовго до виникнення християнства і вважався надійним оберегом від «чорних» сил.

3 усіх чотирьох сторін (магічність знаку вбачалась саме в його орієнтації на 4 сторони — знак всесвіту; 4 виміри, 4 пори року, 4 стихії). Хрест як апотропеїчний знак знаходимо і в інших варіантах.

Здавна хрест вважався ще й емблемою вогню (бо форма хреста нагадує знаряддя для добування вогню), пізніше — сонця, як вогню небесного. З вогнем пов'язане язичницьке уявлення про очищувальну, цілющу стихію. На Україні в Страсний четвер страсною свічкою, яку приносили з церкви, на сволоках хати, над вікнами, дверима, на воротах випалювалися хрести. Знак цей наносили і на господарські будівлі, на речі хатнього скарбу, одяг з метою вигнати злі сили, очистити (пригадаймо вислів «людина без хреста в душі»).

Для християнина хрест, благословення хрестом прирівнюється до всевишнього заступника. Ось чому здавна ставили хрести обабіч доріг, на узліссях і в полі, при річках та ставках, коло містків та на них. Дерев'яні, часом кам'яні високі простої форми, лише іноді із зображенням Богоматері або Христа, вони часом огороджувались, іноді випадковими мандрівниками прикрашалися вінками з квітів, намистом або цінною річчю («даю, аби ти дав»), бо люди свято вірили, що це разом з молитвою перед хрестом буде гарантом Божої милості.

Розглядаючи інші символи-обереги, які втілювались у художній формі в побутових речах, на одязі, в архітектурі, неважко помітити домінуючі образи птаха та коня (іл. 2, 4), що пов'язані з язичеським солярним культом. Кінь символізував денний шлях сонця по небу, водоплавний птах — його нічне проходження по океану, що оточує землю. Обидва мали багатовіковий «досвід» надійних оберегів. Кінь — вірний помічник, друг людини — являв собою домашній оберег від «чорних» духів та лихих людей. Пічний та дверний коники у східних слов'ян вважалися оберегами від блискавки, пожежі. Коня приносили в жертву (відомо, що в новгородських землях у Х—XIV ст. кінську голову закопували у підвалини фундаменту, щоб вона охороняла хату від лиха).

Птах — символ долі, сім'ї, любові, весільний оберег, покровитель дітей та жінок. У домонгольській Русі був популярним «цілодобовий» оберег від наврочення — підвіски до жіночого головного убору у вигляді «качкоконей» — фантастичного гібриду качечок з кінськими хвостами. Кінь та птах — дуже поширені мотиви орнаментів вишивок, вибійки, зустрічаються на ювелірних прикрасах магічного призначення (двостулкових браслетах-наручах, на колтах, перснях). Птаха зображували і на весільному прянику. Відгомін культу коня та птаха дійшоз до нас у формі підкови «на щастя», народного повір'я про те, що пташине гніздо під стріхою — то «на добро», пташине подружжя на весільному короваї — «на щасливе шлюбне життя». На Поліссі і досі трапляються паперові, дерев'яні, хвойні птахи під стелею, які символізують присутність святого духа, а значить і його покровительство.

Оберег як знак віри у вище заступництво, сфокусований у слові, числі, символічній речі, в художньому образі, в побутовому предметі або предметі релігійного призначення, був відомий практично всім народам.

ВИСНОВОК

Національна культура — це осмислення місця нації у загальному процесі розвитку людства, а для українського народу — історичне відкриття, яке утверджує його як самодостатню структуру у співдружності етнічних спільностей і визначає належне місце, роль і значення в історичному контексті, без міфологізації, на діалектичних засадах.

Історія орнаментальної культури України вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об'єктом дослідження в цій роботі було вивчення пам'яток духовної та матеріальної культури у орнаментально-символічному вигляді,