Тема: Роль козацтва в розвитку української культури

ЗМІСТ

ВСТУП

Територія південних українських земель - Подніпров'я та Побужжя — стала місцем, де виникло козацтво. Слово козак східного походження. Воно означало "вільний воїн", "вільна людина". В розумінні — "вільна людина, незалежна від феодала й уряду" — слово козак і закріпилося на Україні.

Важко назвати іншу тему з історії України, що ви-кликала б такий великий інтерес, як історія запорозького козацтва. Йому присвячені численні наукові й попу-лярні, історичні й літературні праці, твори образотвор-чого мистецтва, драматургії, музики, усної народної творчості.

Козацтво посіло важливе місце в історії та культурі українського народу.

1. ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ ТА ПОБУТ КОЗАЦТВА

В кінці XV ст. територія на південь від річки Рось аж до Чорного моря була спустошена татарами, за що її називали "Диким полем". Це була окраїна Великого князівства Литовського, яка в адміністративному відношенні поділялася на повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і Брацлавський.

Литовській уряд мало дбав про захист південних українських земель від нападів татар. Оскільки існувала постійна загроза ворожих нападів, більшість населення зосереджувалася в "острогах" при замках і поблизу замків Канева, Черкас, Вінниці, Брацлава, Бара, Хмільника. Селяни й міщани, вихідці з північних районів займалися рибальством, мисливством, бортництвом і хліборобством. Міщани також займалися ремеслами й торгівлею.

У містах жили також урядовці та служилі люди — старости (намісники) й підстарости, бояри, які відбували військову службу. Феодали (князі, бояри) одержували землі від уряду чи місцевих старост і воєвод, або захоплювали пустощі.

Місцеві селяни до середини XVI ст. були вільними. Податки і повинності, що їх відбували на користь великокнязівського замку (подимне, пушкарівщина, стації) та на користь власника землі — держави чи приватних осіб (натуральний податок), були порівняно легкими. Через часті набіги сусідів усе населення жило по-військовому, готове будь-якої години відбити ворожий напад.

Головним джерелом, з якого формувалося козацтво, було місцеве населення, котре, незважаючи па постійну загрозу з боку татар, жило на території південної України і середнього Подніпров'я, та втікачі, переважно селяни, із західної та північної України, які, рятуючись від покріпачення, тікали в ці малозаселені місця, де ще не було панського гніту. До козацьких ватаг, які вирушали в степи для занять промислами або й для нападів на татар, входили також міщани і навіть дрібні бояри. Козацькі ватаги не були постійними, після повернення з степів додому, в населенні місця, вони розпадалися. Перші згадки про українських козаків відомі з кінця XV ст. (1489, 1492, 1494, 1499 рр.).

Незвичайно барвним і різнорідним було щоденне козацьке життя. Різні мемуаристи й оповідачі переказали нам масу всяких оповідань, переказів, анекдотів про запорозьку старовину.

"Обичаї запорозькі чудні, поступки хитрі, і більшою частю на насмішку похожі", оповідав столітній запорожець Микола Корж. І наводив ті різні чудні запорозькі "вимисли".

Запорожці брили цілу голову й залишали тільки одну чуприну над лобом, оселедець; як ця чуприна виростала велика й довга, що аж заслонювала очі, то козак закладав її за вухо. Бороди не брили, а вусів не підстригали, але намазували чим-небудь і закручували вгору до очей; а як у котрого виросли дуже довгі вуса, то закручував їх і закладав аж за вуха — "це ставили собі за особливу козацьку славу і честь".

Запорожці славилися веселістю й охотою до жартів і насмішок. Особливо ж любили вигадувати прізвища товаришам; такого, що спалив з необережності курінь, називають Палієм, того, що розкладав вогонь над водою, звали Паливодою, такому, що проти звичаю варив кашу, давали імення Кашки або Кашовара і так само пішли прізвища Горбач, Малюта, Слизький, Черепаха, Гнида, Качало, Корж... Запорожці знали оцінити й чужий дотеп. Приходить козак до чужого куреня і бачить, що козаки вечеряють, тоді говорить їм: "Хліб та сіль, пани-молодці!" А вони йому: "їмо, та свій, а ти у порога постій". Але він не погоджується: "Ні, братці, давайте і мені місце", і витягає зараз свою ложку і ложечника і сідає разом з ним. Тоді господарі похвалять: "От, козак догадливий! Вечеряй, братчику, вечеряй!"

Корж - описує, як гостилися запорожці на Січі, по своїх куренях. Курені будували з різаного дерева, бо Великий Луг був багатий на ліс. Курінь був дуже просторий, в ньому містилося і декілька сот козаків; під стінами стояли столи, а довкола них лавки, на яких сідали козаки. Отаман мав місце під іконами, а ікони були багаті, і гарно оздоблені; перед ними висіли розкішні свічники і лампи. Кухарі насипали їду у великі дерев’яні миски, вагани і ставили на кожному столі, а поруч з їдою всякі напої у великих відрах, а на них вішали коряки, дерев’яні черпаки. Отаман сідав на першому місці, козаки довкола стола і починали їсти. В ті часи звичайні козацькі страви були: тетеря, рубці, галушки, свиняча голова до хрону, локшина та ін. Після обіду всі козаки кланялися отаманові і один одному, дякували кухареві: "Спасибі, братчику, що нагодував козаків". Отаман виходив з-за столу і кидав гроша у карнавку (скриньку) і те саме робили й усі козаки; ці гроші отримував кухар і за них купував на базарі харчі на другий день. Кухарі варили їжу в окремих куренях, на огнищі, кабиці, в мідяних або залізних казанах.

2. КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ КОЗАЦТВА

XVIII століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського