Контрольна з української та зарубіжної культури

Криза народної свідомості в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. Модернізм романтики Івана Франка та Володимира Винниченка. Романи Франка “Перехресні стежки”, Винниченка “Записки кирпатого Мефістофеля”

У період, означений кінцем ХІХ – початком ХХ ст., на новизну претендує передусім українська проза про місто, інтелігенцію, яка здатна до рефлектування, роздвоєння психіки, відкриття присутності в собі “іншого”, почасти не само тотожного, - розчарованого та заглибленого у власні песимістичні візії. Але ранній український модернізм, поорієнтований на західний декаданс, не охоплював всього обширу оновлювальних процесів, що відбулися, зокрема, в національній прозі, головним об’єктом зображення якої залишилося село, а сталою в ній проблемою – взаємини інтелігенції та народу.

У соціально-психологічній повісті “Перехресні стежки” І. Франко звертається до проблеми суспільного обов’язку інтелігенції перед народом і розв’язує її на широкому соціальному тлі життя Галичини 80-х – початку 90-х років ХІХ ст. У творі простежується історія громадського й особистого життя адвоката Євгенія Рафаловича – людини демократичних поглядів, чесної, щиро відданої народним інтересам.

Назва повісті – “Перехресні стежки” символізує долю героїв, життєві шляхи яких перехрещуються. У ній показано “вершини” громадського і політичного життя галицького селянства, досягнуті ним у боротьбі проти сваволі поміщиків, сільських і повітових чиновників, різних пройдисвітів і лихварів. Цим твором письменник відкриває нову сторінку в українській літературі, - виводить свого героя-селянина з побутових рамок у суспільне і громадсько-політичне життя. Активно діє вже не окремий селянин-протестант, а ціла селянська громада, великий селянський колектив, зібраний на повітовому вічі. На цих зборах селяни не тільки розповідають про кривди, заподіяні їм можновладцями, але й вимагають політичних прав.

Повість “Перехресні стежки” позначена прагненням Франка-психолога зазирнути за межу типового, проникнути в таємниці незвичайних психологічних явищ. Якщо повернутися до слів Франка про магічну лампу, якою письменники молодшої генерації прагнуть висвітлити найпотаємніші закутки “душ своїх героїв”, то доведеться констатувати, що й сам автор “Перехресних стежок” скористався тією ж магічною лампою, змальовуючи Рафаловича, Регіну, Стальського, Барана та інших персонажів. Причому варто наголосити на його інтересі до, так би мовити, психологічних нюансів.

Скажімо, Стальський був цікавий Франкові можливістю розкрити психологію садизму – крайньої жорстокості, яка приносить цьому нелюдові задоволення.

Баран з його нав’язливою ідеєю врятування людей від антихриста – це художньо-наукова студія потьмареної психіки, власне – психопатології.

Звернімо увагу на інтерес письменник до сфери національного: можна в цьому зв’язку згадати хоч би віщий сон Рафаловича, навіяний враженням від несподіваної зустрічі з Реґіною. Йому примарилася “втоплена щаслива жінка” – і сон збувся, трагічний фінал Регіни підтвердив, що Євгенієва “сонна свідомість” таки не помилилася! Нещасну Регіну й справді поглинула “водяна могила”.

Усі ці приклади є свідченням нової якості Франкового реалізму на рубежі століть. “Старе” в ньому сполучалося з “модерним”; увага до соціально-типового доповнювалася підвищеним інтересом до індивідуально-неповторного, виняткового, загадкового. Власне, йдеться про зближення реалізму з модернізмом, яке – попри всі теоретичні суперечки – було реальним фактом Франкової художньої практики.

Особливе місце в літературному процесі початку ХХ ст. належить Володимиру Винниченку (1880-1951). Його ранній творчості (прозовій і драматичній) притаманна передусім різноплановість реальної проблематики (теми з сільського і міського життя, особливо із сфер соціально маргінальних – заробітчан, злодіїв, сільської голоти, ув’язнених, професійних революціонерів й емігрантів, артистичної богеми тощо). Модерністський смисловий контекст його творчості зумовлювався освоєнням амбівалентного морального та психологічного змісту життя окремої людської особистості в її стосунках з іншими. Складовою частиною нових життєвих ситуацій та характерів ставала наперед заданість, раціоналізм, певного роду насилля над природними обставинами буття, з одного боку, і особлива роль сфери підсвідомого, інстинктів, бажань, “людського, занадто людського” (Ніцше), з другого боку. Художні колізії в творах В. Винниченка концентруються переважно навколо теми влади і рабства, контрастів , що забезпечують чуттєву напругу життєвого потоку, який несе в собі людина, моральних, вольових рішень, що ними вона “підправляє” життя.

Великим досягненням В. Винниченка-художника є психологічне відтворення морального краху людини, яка беззастережно віддала себе революційній діяльності і втратила морально-етичні орієнтири нормального буття. Герой його роману “Записки кирпатого Мефістофеля” Михайлюк, “знаменитий оратор, тонкий адвокат, психолог” вважає, що “революціонери подібні до нічних метеликів” – “багато їх з пом’ятими, поламаними крильцями лежить десь у темноті й безсило прагне до світла”.

Що лишається їм, цим “нічним метеликам”, які в пориванні до революційних ідеалів обпекли чисті крильця, як не одягати на себе маску бездумності й моральної вседозволеності?

Яків Васильович Михайлик – цей “кирпатий Мефістофель” – навчився хитрувати, ховати своє хиже єство за маскою безтурботності, свідомо продає себе переможцям і цинічно насміхається над своїми колишніми товаришами по революційній боротьбі. Цей патологічний егоцентризм “підпільників”, який помітив і відтворив ще Ф. М. Достоєвський, і тривожить В. Винниченка. Тому така прицільна його увага до нового суспільного середовища, яке утворилося внаслідок революції 1905-1907 рр. і яке майстерно зобразив письменник.

В. Винниченко-художник – яскрава індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби – від критичного реалізму до модернізму. У своїй творчості йому судилося перекинути своєрідний ідейно-естетичний “місток” до нової, стимульованої європейським мистецтвом української літератури і створити оригінальний мистецький