Англія. У XI - XIII ст. широке поширення в Англії одержало народне мистецтво жонглерів. У англо-саксонських рукописах, що відносяться ще до Х сторіччя, зустрічаються зображення жонглерів , які підкидають спритно протоки і ніжі, що грають на смичковому інструменті подібному скрипці. Жонглери в Англії, так само як і в інших країнах, були бродячими актерами, що розігрували різні сценки, і в той же час фокусниками, оповідачами і співаками, що опрацьовували твори усної народної творчості.

Високого рівня розвитку досягло в XI - XIII ст. мистецтво оформлення книг. Особливо яскравими фарбами, багатством орнаменту і тонкощами листа відрізнялися мініатюри Вінчестерської школи.

Розвиток архітектури було відзначено появою в XI - XII ст. ряду монументальних споруджень у романському стилі (собори в Оксфорді, Вінчестері, Нориче й ін.).

Німеччина. Культура Німеччини XII - XIII ст. не була єдиною й однорідною. Вона відбивала ідеологію різноманітних класів феодального товариства. Найважливішим пам'ятником культури панівного класу в цей час є збережена в складених в Австрії біля 1200 р. списках « Пісня про Нібелунгах ». У основі « Пісні про Нибелунгах » лежить літературне опрацювання народних сказань про події, пов'язаних із навалою гуннів на Бургундське королівство на початку V ст.

У XIII в. у Німеччині поширилася готична архітектура. Проте перехід від романського стилю до готики відбувався в Німеччині значно повільної, чим у Франції, і цим пояснюється наявність великого числа споруджень, побудованих у так називаному «перехідному стилі». Будівництво церкви в Любеке поклало початок так називаної «цегельній готиці», яка широко розповсюдилися у ряді північних країн Європи.

Італія. Економічна і політична роздробленість середньовічний Італії наклала свій відбиток на розвиток італійської народності, і на її культуру. Наприкінці XII - початку XIII в. між населення двох найважливіших центрів Італії: Сицилійського королівства на півдні і Тоскани в середньої Італії - були ще великі відмінності в мові й у культурі. Культурний розвиток різноманітних районів Італії йшов по-різному. Найбільшого розквіту італійська культура в XI - XIII ст. досягла в найбільших містах (Флоренції, Венеції й ін.).

Особливістю сицилійської культури було те, що в ній схрещувалися грецькі, арабські і норманські впливи. До того ж сицилійська культура набула яскраво вираженого аристократичного відбитка. Філософи й вчені (медики, астрологи), а також поети й архітектори, що групувалися при сицилійському подвір'ї Фрідріха II Гогенштауфена, обслуговували головним чином це подвір'я і потреби місцевих феодалів (баронів). Відбиваючи багато в чому провансальським трубадурам, поети Південної Італії, що писали італійською мовою створили свій літературний напрямок , що зробив вплив, і на північноіталійську поезію кінця XIII - початок XIV в. Визначених успіхів у XIII сторіччі в Італії досягли географічні знання. Торгові зносини північних італійських міст-республік із країнами Азії дуже розширили географічний кругозір європейців. Венеціанець Марко Поло склав докладний опис своїх подорожей по Китаю і Північної Індії. Його подорож, почата з торговими цілями, було зроблено в 1275 - 1292 р. через Сирії, Іран і Афганістан. У XII - XIII вв. в Італії досягли значного розвитку архітектура, живопис і скульптура. У архітектурі Італії в XII в. велике поширення мав романський стиль.

2. Художня культура Візантії.

У області культури Візантія аж до XIII в. перевершувала Західну Європу. Найбільше яскраво ця перевага виявлялася у філософії, де була жива антична традиція. Ще у XII в. у Візантії була забута матеріалістична філософія Демокрита і Епікура, хоча особливо велике поширення мало навчання Платона.

Образотворче мистецтво й архітектура в XI - XIII ст. переживали у Візантії значний розквіт. У архітектурі переважав тип хрестово-купольного храму. Найбільше видатними пам'ятниками архітектури XI - XII ст. є церква монастиря Хору в Константинополі і церква св. Пантелеймона у Фессалоніке. Мозаїки, що прикрашали храми того часу, були розташовані по строго визначеному плану, що відбивав феодальну ієрархію, що існувала у Візантії. У церковному живописі спостерігалося сполучення реалістичної традиції з елементами умовності, сухості і великої стилізації. Поряд із церковним живописом велике поширення в цей період одержав світський монументальний живопис. Високого ступеня розвитку досягли прикладне мистецтво і книжкову мініатюру. Візантійські вироби зі слонячої кістки і каменю, кераміки художнє скло і тканини надзвичайно цінувалися в Європі й Азії і мали широке поширення за межами Візантії.

6. Ментальні особливості індивіда та соціуму, як невід’ємні складові самобутньої української культури

Культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала, закономірно, в контексті світового культурологічного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової. Характерною особливістю української культури є її відкритість і стабільність, здатність сприймати й українізувати різні культурологічні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту.

Українська культура століттями розвивалась в лоні литовської, польської, російської. Тому вона оцінювалась окремими дослідниками як похідна та "провінційна". На розвиток української культури негативно впливала відсутність власної державності, єдиної національної політики в галузі культури. В умовах колоніальної залежності сковувався творчий дух і самобутність нації, гальмувались або ставали неможливими