Розкрити сутність і національні особливості української культури можна на основі сучасної теорії культури, яку прийнято називати культурологією.

Українці, як і кожен народ, мають свої особливості, як соціум та кожний окремий індивід. На жаль, досить довго власні ідеологи та вчені про нього говорили майже пошепки. Так склалась істо-рична доля. Підневільне становище народу, поділеного між більш сильними сусі-дами, навряд чи спонукало його до відкритого й активного самопізнання. Понево-лювачі ж тішились зверхністю, часто насміхаючись і принижуючи, свідомо чи не свідомо формуючи образ українців як такої собі "пересічної спільноти", яка нічого не варта, нічого не здатна, крім .., можливо, співати та тужити, плекати вишиванки й розважати того ж таки більш щасливого сусіда. У крайньому разі, коли розмова заходила про український соціум, як правило, говорилось "про таку собі малоросійську або малопольську, русинську чи карпаторуську екзотику, оздоблену вишиванками й шароварами, танцями й співами з одночасним самозневажанням та мало не автоматичним визнанням переваги всього неукраїнського" . Щоправда, справжні вчені, громадські і політичні діячі підходили до цієї проблеми неупереджено. Вони намагались осягнути українство як соціально-історичний феномен загальнолюдського значення, осмислити унікальну культуру народу, його особливості й характер.

Унікальність української культури й української людини як її суб'єкта і творця засобами художньої прози та поезії, музики та живопису піднесли до вселюдського рівня такі видатні україн-ські митці, як М. Вербицький, М. Гоголь, С. Гулак-Артемовський, О. Довженко, Г.Квітка-Основ'яненко, І. Котляревський, П. Куліш, Леся Українка, М. Лисенко, І. Франко й, звичайно ж, титан української культури - Тарас Шевченко.

Спираючись на свідчення грецьких письменників, М. Грушевський, зокрема, вимальовує такий узагальнюючий образ українського індивіда: "...чужинці хвалять тодішніх людей наших за щирість і привітність... Вони (українці. -А вт.) ласкаві до чужоземців, гостинно приймають їх і проводять далі, щоб не сталося їм якоїсь шкоди... Жінки їх надзвичайно вірні чоловікам і часто убивають себе, коли вмирає чоловік. Дуже люблять свободу, не хочуть служити, ані бути під чиєюсь властю. Але не згідливі, не вміють слухатися чужої гадки, кожен тягне на своє, і через те бувають між ними суперечки та криваві бійки... Се люди відважні й войовничі і ніхто б не міг їм противитися, якби вони трималися одночасно. Любили повесе-литися й позабавлятися, поспівати й попирувати, без пісні, танців, гри не обходилась ніяка подія..." .

Інші дослідники відзначають такі характерні риси української людини, як хоробрість, загартованість у походах, готовність до ратної справи (Г. Боплан), простоту в спілкуванні і кмітливий розум (А. Віміна), працьовитість, любов до хліборобської справи, "нетомну непохитність" (А. Мацерберг), чепурність та бережливість жінок (Я. Гільдербрандт, Г. Неллінг, П. Паркевич) тощо.

Як зазначають дослідники, позитивні риси українського індивіда суперечливо уживались із звичаями протилежної спрямованості, які завжди були притаманні деякій частині населення або одним і тим же людям у різних соціальних обставинах.

Підкреслюючи цей факт, Г. Боплан, наприклад, говорить про українців, що "...вони мають нахил до лінощів, багато п'ють різних напоїв, одначе, під час походів козаки зовсім не пиячать... Єднаючи з хитрим і гострим розумом щед-рість і безкорисливість, козаки страшенно люблять свободу; смерть вважають кращою за рабство і для оборони незалежності часто повстають проти своїх гнобителів... А втім, вони підступні і зрадливі, а тому обережність з ними необхідна; будовою тіла міцні, легко переносять холод і голод, спеку і спрагу; на війні невтомні, відважні, хоробрі або ліпше сказати зухвалі і мало дорожать своїм життям. Мітко стріляють з пістолетій... Сотня (українських козаків) в таборі не боїться ні тисячі, ні кількох тисяч татар". Практично всі дослідники відзначають глибоку духовність української людини, її чуттєвість, пісенну культуру, відкритість душі та щирість вдачі.

Як свідчать дослідження, український соціум містить в собі практично всі риси, притаманні кожному цивілізованому етносу, нації, народу. Разом з тим в ньому присутні якості, сформовані винятково під впливом соціально-економічних, політичних і загальнокультурних обставин життя українців. Саме вони й визначають їх образ в історії, відмінний від образу інших наро-дів, або в чомусь тотожному з одним чи декількома з них. Як зазначають дослідники, однією з провідних рис українського соціуму є працьовитість. Ця риса сформована історично, соціально-економічними й географічними обставинами. Родюча земля, помірний клімат, характер й істо-ричні умови розселення тощо зумовлювали потребу в праці як в єдиному джерелі виживання. Працею створювався "добробут". Оцінкою "добро" та "благо" це переносилось у світогляд, де перетворювалось в норму й утверджувалось як характер.

Українська людина є "індивідуалістом" в розумінні прагнення до самос-тійності, свободи і волі працювати на своїй землі, приймати самостійне рішення, розпоряджатись своїм добром без погодження чи дозволу на це з боку будь-якої надіндивідуальної інституції.

Українська людина є людиною "розумного егоїзму" й як така вона виокремлює своє ставлення до суспільства, держави й інших людей. Останнє має суперечливе значення як в історичному плані, так і в контексті сьогодення.

У літературі підкреслюється й така риса українського соціуму, як почуттєвість . Почут-тєвість при цьому трактується далеко не однозначно.

"Вічним революціонером" назвав українську людину І. Франко. При цьому, поет і філософ особливу увагу звернув на "дух, що тіло рве до бою" не за якісь мізерно-побутові блага, а "за щастя, поступ й волю", й що не зважаючи