З тією ж безпристрасністю, з якою біолог вивчає комах або тварин, без особистих емоцій та оцінок митець повинен ставитися до життя свого героя. Воно є людським документом, який не потребує прикрас або замовчування. Будь-які подробиці, навіть незначні деталі побуту, можуть стати у нагоді досліднику. Тому слід залучати якомога більше деталей і подробиць, навіть якщо вони збільшують обсяг твору до тисячі і більше сторінок, перетворюючи його на своєрідний протокол життя, суспільно-побутову хроніку, літописний документ. За сюжетами натуралістичних творів дуже часто вгадувалися матеріали кримінальних справ або історії хвороби.

Саме такі матеріали, що давали фактичні підстави до зображення людських аномалій, вражаючих відхилень від норми, всього незвичного, що довгий час перебувало під суспільним табу, моральною забороною, в першу чергу привертало увагу натуралістів. Подекуди їм вдавалося розкривати нові можливості у створенні яскравих, часом шокуючих творів, у яких герої скоювали жахливі злочини або жили за голосом низьких інстинктів, вдаючись до мерзенних збочень: зґвалтувань, убивств, кровозмішування і подібних брудних вчинків. Найяскравішими представниками натуралізму були французи Е. Золя, брати Едмон і Жюль Гонкури, німецький драматург Г. Гауптман, росіяни П. Боборикін, О. Амфітеатрів, В. Крестовський.

Провідну роль у формуванні і розповсюдженні цього напрямку відіграв Еміль Золя. Він став його теоретиком, висунувши ідею “експериментального роману” та метод “усереднюючого спрощення”, “протокольну естетику”, що тяжіла до документальної творчості, пошуку вражаючих фактів дійсності та їх детального відображення у творах. Багатотомний цикл романів Е. Золя про родину Ругон-Маккарів був спробою дослідження біологічного відродження сім’ї, представники якої були носіями успадкованих психічних хвороб, що в той чи інший спосіб давалися взнаки в житті кожного з них, де б і чим вони не займалися: чи то працею селян (“Земля”), чи шахтарів (“Жерміналь”), чи залізничників (“Людина-звір”) тощо.

2. Модернізм кінця ХІХ – початку ХХ століття. Поява нових літературно-мистецьких шкіл, напрямків і течій

Стиль модерн за короткий термін захопив мистецтво усіх цивілізованих країн та залишив по собі помітний слід у кожній національній культурі. Епоха модерну проіснувала недовго: 20 – 30 років у різних країнах, але вплив модерну на всі види мистецтва вражаючий. Сліди модерну ми знаходимо в усьому: в архітектурі й живописі, в монументальному мистецтві, книжковій графіці, плакаті, рекламі, дизайні і одязі.

Своєрідність стилю модерн багато в чому зумовила зацікавленість Сходом, що знов активізувалася в Європі наприкінці ХІХ століття. В цей час Європа “відкриває” Схід набагато глибше, ніж романтики. З’являються перші наукові переклади східних філософських і релігійних трактатів. Вівеканда на початку століття провадив колосальну роботу в Америці і Європі з метою, щоб зняти з його містифікацію, якою її оточили англійці. Таким чином він дав імпульс реальній йогічній традиції в Європі.

На межі східних і західних вчень виникають езотеричні і теософські системи. Європейські філософи починають вживати такі поняття, як нірвана, карма, його тощо. Багато поетів і прозаїків беруть теми для своїх творів з “життя Сходу”. К. Станіславський після знайомства з принципами Раджа-Йоги зрозумів, що це саме та конструктивна психологічна основа, що необхідна для поновлення акторського фаху. Більшу частину вправ у книзі “Робота актора над собою” К. Станіславський взяв з відомої праці “Раджа-Йога” у викладі Рамачаракі.

Справжній переворот у свідомості деяких молодих художників спричинили японські гравюри, що вперше з’явилися в Парижі у вигляді обгорткового паперу для східних дрібничок. Вони навіть почали дивитися на світ крізь призму цих гравюр. Наприклад, відома “Хвиля” Хокусая просто перекочувала до графічних листів деяких європейських художників (Білібіна). Г. Клімат для своїх творів брав готові орнаменти з японських шаблонів для тканин.

Але головне не в прямих цитатах, а в тому, що було зрозуміло й прийнято сам принцип східного живопису і графіки: площинність, декоративність, орнаментальність.

Символізм дав стилю модерн ідеологічне обґрунтування і доплюсував його пластичні властивості до сфери духовних пошуків епохи.

Виникнувши у 80-ті роки ХІХ століття як течія французької літератури, символізм знайшов прихильників у багатьох країнах Європи, розповсюдив при цьому свій вплив на живопис, театр, музику і диктував своїм прибічникам не лише певні творчі принципи, але й сам стиль життя.

Символізм первісно притаманний мистецтву. Художня свідомість розрізняє в речах внутрішній сенс і зовнішню оболонку, в якій просвічує сенс потаємної сутності. У цьому розумінні “символізм” міститься де завгодно. Наприклад, єгипетська піраміда – символ вічності і нетлінності. Христос, що його було розп’ято на хресті – символ страждань та спокутної жертви.

Символізм як особлива течія кінця сторіччя акцентував увагу на невловимості, таємничості цього внутрішнього сенсу, завдяки чому відношення між зовнішнім і внутрішнім, чуттєвим і тим, що осягається розумом, не тільки може, але й повинно бути туманним, загадковим – шифром, що не має ключа. Таким чином, доктрина символізму передбачала, що все видиме, існуюче – це знаки і шифри одвічних, позачасових ідей.

У літературі одним з останніх романтиків і одним з перших і найбільш яскравих декадентів був видатний французький поет Шарль Бодлер (1821 – 1867), учасник революційних подій у Парижі 1848 р. За винятком вузького кола людей мистецтва і друзів, сучасники вбачали в Бодлері небезпечного амораліста, богохульника, анархіста, божевільного, - кого завгодно, тільки не того, ким він був насправді, тільки не великого поета і