РЕФЕРАТ

“Відродження української культури”

Культура є лише тоді, коли її розпредмечують, коли нею користуються, коли її адекватно споживають. Тільки в такому випадку ідеальні смисли і значення можуть виявити себе. Культурне багатство, нагромаджене суспільством, особливо в предметній, формі, не може само по собі бути гарантом процвітання суспільства нині і завжди. Якщо з тих чи інших причин індивіди не оволодівають усім спектром попередньо вироблених способів та видів діяльності або оволодівають культурою чи якимись її ланками одномірно, суспільство злиденнішає в культурному відношенні і втрачає тим самим свої життєві сили. Бо розриваються соціокультурні зв'язки, руйнуються основи життєтворення і розвиток зупиняється.

Українська культура як цілісність, як жива, самовідтворююча система після «культурної революції» та «великого перелому» перестала існувати. Вона не встигла, як інші національні культури (грузинська, російська), відновитися в 60-ті роки настільки, щоб вистояти під новими ударами. Не можна не погодитися із О. Забужко, що «всі духовні цінності, створені потому (а вони, безперечно, були і є!) разом узяті складають не культуру, а механічну суму розрізнених «проривів» на різних «флангах культурної боротьби», причому боротьби в прямому сенсі слова — за вживання».

Люди, члени суспільства, на будь-якому відрізку історії мають насущну потребу самоутверджуватися, самореалізовуватися. У тому ж випадку, коли розірвані зв'язки з попереднім поколінням, коли прірва пролягла між нині існуючими індивідами та їх етнокультурними традиціями, вони, ці індивіди, відчужені від своєї власної історії, народжують спотворені форми власного історико-культурного самоутвердження, форми, що виникли як утворення «маргінальної культури», бо яку ж іще культуру можуть створити люди без коріння, викинуті із сільської культури і так і не адаптовані в міській (якої і немає як такої, бо дві третини населення середньонаселених міст —вчорашні вихідці із села)? Така культура несе на собі печать національної неповноцінності, провінційності, другосортності.

Після «великого перелому» нація змінила спосіб проживання часу. Уже вкотре українці виявили «провінціалізм». Провінція — то замкнутість від світу, то консервація у позачасі, де нічого не відбувається, де все дано раз і назавжди. У суспільстві, яке неминуче чекає «світлого майбутнього», абсолютною цінністю стала молодість — молоде суспільство, молоді його будівники, нова ера, нове, нове, нове... Старе взагалі перестало бути цінністю — що старе, те непотрібне, його треба знищити, зруйнувати. Місце ампутованої історичної свідомості зайняла свідомість міфічна. А якою ж іще вона може бути у «неісторичного» наро-ду? Загубленість у часі, дезорганізованість у своїх та чу-жих традиціях змушувала цей народ весь час озиратися на інших, на сусідів, доганяти їх, підтягуватися до них — він був приречений на «позадництво» (М. Хвильовий). Але цей народ жив і не тільки жив, він ще й творив. Що тво-рив «неісторичний» народ? — Культуру. Яку?

Дивна то творилася культура, «соціалістична за зміс-том і національна за формою». Вона творилася за вказів-ками «керівної і спрямовуючої». Вона «вимагала жертв». Тоталітаризм має одну суттєву рису — він є мета, само-ціль, а все інше — засоби для реалізації цієї мети. Таким засобом у радянському суспільстві стала й українська Культура. Власне, вона поступово втрачала статус куль-тури, бо що ж то за культура, коли вона не виконує своєї головної функції — не наближає людину до її людської су-ті, а навпаки — віддаляє. Криза духовності, моральний роз-пад суспільства, девальвація загальнолюдських цінностей — такий результат людинотворчої місії радянської культури, і української зокрема. Можна позаганяти в академії та наукові центри найкращих вчених, а в майстерні найкращих художників, можна змусити поета писати вірші але витворена таким чином культура буде мертвонародженою, від живої, витвореної природним шляхом культури вона відрізнятиметься тим, що у неї буде відсутня тяга до саморозвитку, вона не буде здатна до якісних перетворень. Бо культура не терпить примусу, їй потрібна свобода, вона не терпить централізації, диктату. Коли ж вона стає засобом утвердження монополії такого монстра XX ст., як тоталітарна держава — вона приречена. Такий же фінал спіткав і українську культуру, що творилася в умовах тоталітарного режиму.

Українській культурі, щоб відродитися, необхідно повернутися до загальнолюдських цінностей, творчо засвоїти ті елементи досягнень сучасної цивілізації, які зарекомендували себе як фактор розв'язання проблем суспільного розвитку. До таких цінностей сьогодні належать цінність самої людини, розвиток національних культур, демократія, ринкова економіка та ін. Осмислення цих цінностей як загальнолюдських має особливе значення в ситуації відродження культури, оскільки вони значною мірою виражають її майбутнє, дають змогу глибше зрозуміти ціннісний потенціал української культури, її сучасний стан.

Серед усіх визначень цивілізації чи не найбільш вдале те, що подає цивілізацію як добру волю до сумісного життя. Людина, що не визнає інших людей, не може вважатися цивілізованою, вона швидше варвар. Варварство спрямоване на розклад суспільства. Величезне надбання людської цивілізації — ліберальна демократія, яка є саме тією політичною формою, котра виявляє максимум волі до сумісного життя, до суспільності. Цю загальнолюдську цінність належить нині освоїти нашій культурі. Саме демократія найбільше зважає на оточуючих і є прототипом непрямої дії. Лібералізм є тим політичним принципом, згідно з яким суспільна влада, незважаючи на свою всемогутність, на те, що можуть бути ущемлені її інтереси, сама себе обмежує, надаючи місце в державі і тим, хто думає і відчуває інакше.

Нашій культурі для відродження потрібне вільнодумство. Хай творять усі, хто як вміє