Ця сама риса індивідуалізму й характеризує всі картини Дяд-ченка. Вона то й найкраще свідчить, що коріння світогляду Дяд-ченка лежить тут же, в тих нових змаганнях, що їх проявляло це суспільне оточення, серед якого жив Дядченко і для якого він працював. Отже, хоч творча праця Дядченка розвивалась незалежно від впливу імпресіонізму, опиралась вона на одній з ним соціальній основі, виходила з світогляду одної суспільної верстви. Це світогляд дрібнобуржуазної української інтелігенції, нової інтелігенції, що поставала на ґрунті капіталістичного роз-витку, що шукала нових шляхів для свого розвитку, нових вираз-ників своїх устремлінь. Вона то ставила свої вимоги перед літе-ратурою, мистецтвом, вводила в них свої думки. Характеристич-ний для неї індивідуалізм вів до естетизму, психологізму, шукан-ня “чистої краси”. Це бачимо ми в літературі, бачимо і в малярстві. Зрозуміло, що тематикою творів „чистої краси" так літературних, як і мистецьких, не могло бути місто, з його виром і клекотом, з його боротьбою двох клас, не могла бути нужда і голод тру-дящих. Естетизм не може сприйняти їх, він шукає таких картин, до давали б насолоду красою, спокоєм, величністю. Звідси оспівування краси в природі (Вороний, Кобилянська), звідси змальовування цієї краси і в Дядченка, в тій його поезії села Керелівки, що становить найбільшу і найзначнішу частину його малярських робіт. І навіть тих кілька зарисовок міста, що він їх дав (Київ), це не зарисовки міського життя, а змалювання краси старого Києва, його мальовничої природи. Це теж характери-стична риса того світосприймання, сповненого індивідуалізмом, що його провів Дядченко крізь усі свої роботи. Громадської тематики в творах Дядченка не дала ні імперіалістич-на війна, ні революція, і Дядченко до кінця свого життя (помер він 1921 року в Керелівці) зостався тим самим чистим естетом поетом „чистої краси”, яким зробила його та доба, що поклала основу під його творчість.

Всі його праці можна поділити на дві нерівні частини: до меншої відійдуть праці, мальовані олійними фарбами, а до більшої—аква-релями та олівцем; зовсім незначну групу становлять його графіки до речі досить невдалі, химерні, які можна швидше віднести до звичайних орнаментальних малюнків пером. Та про них доклад-ніше скажемо далі.

Великих розміром робіт Дядченко не залишив після себе. Всі вони середньої величини, а портрети олійні—в половину натури й мальовані на полотні або на картоні. Зовсім ранні праці неві-домі. Велика більшість робіт не датована й не підписана, що дуже ускладнює визначення моменту їх написання, а разом з тим розвитку самого художника. Щоб з'ясувати ці важливі питання, довелось орієнтуватись на датовані твори й ставити ї віхами і як звичайно, вдаватися до порівняльної методи. Оглядаючи всю мистецьку спадщину Дядченка, перші-датовані малюнки знаходять під 1890 роком, тобто з часу перебування худож-ника у вищій художній школі в Петербурзі. Типовим для згаданого періоду являються акварелі: Ілюстрація до „Тараса Бульби М. Гоголя (Київський музей)—річ молода і в техніці поки що звичайна. В червоному козацькому жупані Андрій обіймає польську панночку,—всю білу, як метелик. Гу-сто накладена цинобра яскраво горить на жупані, відбиваючи світло свічки, що стоїть за групою на столі. Тут ще