Далі йдуть краєвиди: „Річка Стугна”—с. Злодіівка; „Бражникова гора"—Приорка; "Київ" з Приорки; „Овруцька вулиця". Всі акварельні малюнки після художньої школи академічного часу й після Академії зберігають у собі звичайну техніку шкільного порядку, тобто „заливку", „промивку" і „вливання” тону в тон. Ці акварелі ще не мають у собі тих прийомів техніки, якими надалі буде відрізнятися Дядченка з-поміж інших майстрів. Ця характеристична риса в оформленні малюнків з'явилася повніше й яскравіша значно пізніше, коли вже він оселився в Києві й одкинув від себе академічні рецепти, такі бажані й потрібні підчас студійної праці, під скляним склепінням майстерні. До речі, академічні композиції Дядченка являються :зразком умі-лого компонування юрби. Дві з них на біблійні мотиви, які до-велося бачити в Київському музеї: „Зустріч" і „Двір перед єврейським храмом”, принесли авторові нагороду срібними меда-лями (1892 р.). Ці рухливі, динамічні, многолюдні композиції підкреслюють у художникові як досвідченого рисувальника, так і дотепного композитора. Перспектива і світляні ефекти, особливо на величних порталах мармурового храму, розв'язані з тонким розумінням і поміркованістю. Є у престарому єврейському одягові археологічна недодержаність, зате архітектурні форми зреставровані бездоганно.

Якось не віриться, що Дядченко від цих композицій, повних люд-ського життя, колись перейде до закинутих, забутих, людською ногою нестоптаних сільських закутків і назавжди ізолює себе й свої краєвиди від людських фігур.

Переїхавши на Україну, Дядченко за кілька років знаходить свою власну техніку і для олівця, і для фарб, і виростає в майстра, праці якого такі оригінальні, ніяк не подібні на жадного худож-ника не лише в Києві, але й у загальносвітовому мистецькому масштабі. Досить побачити одну з його речей, навіть не фахів-цеві мистецтва, і залишиться цілком певне зорове мірило, що визначить кожну його працю. Це не значить, що всі вони одно-манітні, подібні одна до одної. Ні, цим підкреслюється, що манера, техніка й колорит у Дядченка не запозичені й не наслідувані ні від кого.

Цю оригінальну „фізіономію" художника Дядченко виявив якось зразу. На що інші витрачають довгі роки, він досяг, здавалось, без жадних труднощів.

Струсивши з себе порох академічних навичок і традицій, він вибирає власний мистецький шлях і прямує ним не зважаючи на побічні маяки. В самий розцвіт передвижництва, коли наймогутніші лунали імення його ідеологів, Дядченко не спокусився їхньою „славою" і пішов своєю дорогою.

Використана література

М.І. Мурашко Спогади старого вчителя. – К., 1964.

Дяченко Г. – стаття Ю. Михайлова . – Х., 1931.

Лобановський В.Б., П.І. Говдя Українське мистецтво. – К., 1970.