Інформація по танцювальному мистецтву

Зміст

Хореографія як вид сценічного мистецтва.

В даний час хореографічне мистецтво охоплює і традиційне народне, і професійно-сценічне. Танцювальне мистецтво є присутнім у тому або іншому ступені, формі в культурі кожного етносу, етнічної групи. І це явище не може бути випадком, воно носить об'єктивний характер, тому що традиційна народна хореографія займає першорядне місце в соціальному житті товариства як на ранніх етапах розвитку людства, так і зараз, коли вона виконує одну з функцій культури, є одним із своєрідних інститутів соціалізації людей і, у першу чергу, дітей, підлітків і молоді, а також виконує і ряд інших функцій, властивих культурі в цілому.

"Хореографія" ("choreia" - танець, "'grafia" - графія) у перекладі з грецької мови означає - мистецтво створення танцювальних форм. У хореографічному мистецтві виділяють:

народний танець - мистецтво, засноване на творчості самого народу;

побутовий або бальний танець - це вид танцю, що має народні початки, але який виконується на вечорах, балах і т.д.;

фахове мистецтво танцю - ( що включає і класичний танець) - вид сценічного драматичного мистецтва, що потребує фахового хореографічного опрацювання національних і народних початків.

2. Народний танець – основа сценічної хореографії

Основа всієї хореографії – народні танці. Шліфуючись віками, народні танці яскраво виражають національний характер народу, який створив їх.

Музика й відповідні їй за характером різноманітні поєднання рухів створюють, як в українських народних танцях, так і в танцях інших народів неповторні музично-пластичні образи.

На протязі століть в танцювальному мистецтві кожного народу склалася певна система засобів виразності, або, інакше кажучи, певна організаційна сукупність положень рук, голови, корпусу, рухів, що втілює зміст танців.

При чому чим міцніше народи зв’язані один з одним єдністю походження, історичного розвитку, тим більше спорідненості в їхніх танцювальних системах. Наприклад, в українській народній хореографії багато спільного з хореографією російського та білоруського народів.

Типові риси українського національного характеру, які виражаються у сценічних постановках – завзята веселість, м’який гумор, молодецька відвага. Багато своєрідності в життєрадісних, іскристих, сповнених запалу гуцульських танцях. Підкреслена стриманість як у руках жінок, так і в руках чоловіків – головна риса латинської народної хореографії. Навпаки, надзвичайна жвавість, вогненний темперамент у руках чоловіків, благородне почуття гідності, плавний невимушений спокій в руках жінок – особливості народних танців народних танців Закавказзя.

Отже, танцювальне мистецтво кожного народу має індивідуальні неповторно-своєрідні риси.

Тематика народних танців дуже різноманітна. Перш за все в ній знайшли відображення трудова діяльність народу, його повсякденне і святкове життя.

Часто в народних танцях, як масових так і сольних передаються повадки тварин, птахів, персоніфікуються рослини.

Героїзм боротьби та велич перемог відбилися в багатьох народних воєнних танцях.

3. Український народно-сценічний танець і творчість Павла Вірського.

ВІРСЬКИЙ Павло Павлович [12 (25).II 1905, Одеса—5.06. 1975, Київ] — український балетмейстер, нар. артист СРСР з 1960. Закінчив 1926 Одеське музикальне драмучилище, 1928 — Московський театральний технікум. 1923—31 — артист балету і балетмейстер Одеського театру опери та балету, 1931— 37 — балетмейстер Харківського, Одеського, Дніпропетровського, Київського театрів опери та балету, 1939—43 — Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу, 1943—55 — Ансамблю пісні і танцю Радянської Армії ім. О. В. Александрова. Організатор (1937), балетмейстер (до 1940), художник керівник (1955—75) Ансамблю танцю України (з 1977 — його імені), де поставив танці і хореографічні картини: «Ми з України», «Рукодільниці», «Запорожці», «Флотилія "Радянська Україна"», «Ляльки», «Повзунець», «Шевчики» та ін. Разом з М. О. Болотовим поставив балети «Лебедине озеро» П. Чайковського (1927, 1932), «Червоний мак» Р. Глієра (1928, обидва — в Одеському театрі опери та балету), «Карманьйола» (1932, Московський художній балет під керівництвом В. В. Крігер), «Раймонда» О. Глазунова (1934, Харківський театр опери та балету), «Міщанин з Тоскани» В. Нахабіна (1936, Дніпропетровський і Київський театри опери та балету), «Чорне золото» В. Гомоляки (1960, Київський театр опери та балету). У своїй творчості утверджував принципи театралізації народного танцю, який органічно поєднував з класичним. Зробив істотний внесок у розвиток сюжетного танцю, збагативши його віртуозними хореографічними елементами. Державна премія СРСР, 1950, 1970. Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1965 у Києві на будинку, де жив Вірський (вул. Мало-Житомирська № 10), встановлено меморіальну дошку (1983, скульптор Н. Д. Марченко, арх.. Т. Г. Довженко), пам'ятник на Байковому кладовищі в Києві.

4. Організаційні форми хореографічних колективів України (театри, ансамблі)

АНСАМБЛЬ ТАНЦЮ — художній естрадно-концертний колектив, у творчості якого поєднано різні види виконавства: інструментальне (симфонічний оркестр або народних інструментів), хореографічне (сольні танці, ансамблі).

В репертуарі Ансамблів танців— народні, бальні та спортивні танці, твори класичних, вітчизняних та зарубіжних композиторів, а також концертні програми з єдиним сюжетно-композиційним задумом, а також з елементами театралізації.

ТЕАТР ТАНЦЮ – художній естрадно-концертний колектив, який одночасно являє собою й ансамбль танцю. Театри танцю несуть у своїй діяльності хореографічні, інструментальні та театральні вистави, нерідко на практиці поєднуючись між собою.

Прикладом театральної організаційної форми є Севастопольський Театр Танцю.

Рік створення:1978

Колектив був створений як Ансамбль танцю "Вікторія". З 2000 року - Театр танцю. Цей театр - один з найсамобутніших хореографічних колективів України, единий театр у світі, заснований на лексиці бального танцю. Театр має талановиту трупу, яка складається із чудових