виховання можуть зробити людину гідною поваги і честі, підкреслює загальну світську раціоналістичну спрямованість умонастроїв нової суспільної верстви, що народжувалася і міцніла. У дусі нової, тепер уже буржуазної моралі, стверджується, що кожна людина, незалежно від її походження, має право на щастя, яке полягає не у відреченні, втечі від земних благ, а, навпаки, — в сумі всіх чеснот і благ, що не суперечить людській природі. Людина у своїх діях вільна, як Бог, стверджують київські професори їх етика — це етика доби становлення капіталізму, В ній ще не звучить мотив трагізму людської свободи. В цей період історії вільна, розкріпачена, залежна від свого розуму та усіляких інших чеснот людина ще йде по висхідній.
У Києво-Могилянській академії навчалося багато ви-хідців із Східної Європи: сербів, болгар, чехів, словаків румунів. Вчилося в академії багато росіян, зокрема Михайло Ломоносов.
5. Стимулюючий вплив української культури на розвиток Московського царства та Російської імперії
Український народ створив і виплекав високу й розмаї-ту духовну культуру, яку розвивали і збагачували багато поколінь.
Справжньою школою громадянського виховання були братства, особливо провідні братства першого періоду їх діяльності. Виникнення такого роду організацій може розглядатися як вияв нової політичної культури в середовищі українських міщан. Козацька адміністрація, засади виборності козацької старшини, її підпорядкування волі загалу козацтва сформувалися, очевидно, на підґрунті давніх громадських традицій; з іншого боку, на них мали вплив інститути самоврядування, властиві тогочасному суспільству в багатьох країнах Європи. Певна політична культура козацтва сприяла створенню стабільних організаційних структур, які були зародками державних органів уже в ході козацьких повстань кінця XVI — перших десятиліть XVII ст., а якоюсь мірою і в ході формування структури реєстрового козацтва; саме ці вироблені козацтвом елементи політичної культури сприяли формуванню української держави 1648 р. і в наступні роки.
Самоврядування церковних громад, соборноправність в українській церкві були засадами, які могли сформуватися в умовах певної політичної культури суспільства. Коли ж в ході реформи, здійсненої Петром Могилою, було обмежено втручання мирян в церковне управління і зросла роль ієрархії та кліру, то це відбувалось в контексті аналогічних змін, властивих багатьом країнам тогочасної Європи.
Всупереч конфесійним бар’єрам, активізувалися культурні контакти і взаємовпливи, і це було чинником взаємозбагачення культур. Напевне, до всього українського культурного процесу протягом кінця XVI — першої половини XVII ст. можна віднести висновок, зроблений Ігорем Шевченком на прикладі Києво-Могилянського колегіуму: поєднання латино-польських культурних рис з православ’ям виконувало подвійне завдання, створюючи альтернативу прямій полонізації українських еліт і протидіючи їхній русифікації на наступному етапі. Отже, багатогранність і "багатоджерельність" культури "допомагали зміцнити або принаймні зберегти відчуття елітою відмінності і від поляків, і від росіян, створювали основу для пізнішого утвердження української тотожності".
У першій половині XVIII ст. Київ став центром освіти не тільки для Південної, а й Північної Росії. Протягом цього часу вихованці Академії заснували або реформували семі-нарії в Новгороді, Смоленську, Петербурзі, Казані, Архан-гельську, Суздалі та інших містах; на зразок Київської ака-демії були засновані колегіуми у Чернігові (1700), Харкові (1721), Переяславі (1738).
Харківський колегіум, зокрема, став центром освіти Сло-бідської України. У 1765 p. при ньому було відкрито до-даткові класи, де викладали інженерну й артилерійську справу, геодезію та географію.
6. Українська культура періоду Центральної ради. Боротьба за українізацію шкільництва. Відновлення культури – просвітницька діяльність в національному дусі.
За той рік, протягом якого Центральна Рада виступала основним політичним чинником на Україні, вона досягла значних успіхів, але й зазнала страшних невдач.
З огляду на слабкість і дискримінованість української інтелігенції до революції, політичну її недосвідченість створення і зміцнення Центральної Ради було безперечним здобутком. Своєю діяльністю вона нарешті поклала край поширеним сумнівам щодо самого факту існування українського народу. Вона перетворила українське питання на одне з ключових питань революційного періоду. З суто політичної точки зору Центральна Рада у взаєминах з Тимчасовим урядом добилася більшого, ніж хтось міг сподіватися.
Багато було зроблено у сфері освіти. Насамперед розпочалася українізація школи. Втім, це стихійно робило саме населення з перших днів установлення української влади. У кожному населеному пункті відкривалися українські школи. Існуючі школи національних меншин зберігалися, можна було відкривати й нові, зареєструвавши їх у повітових відділах освіти. У цих школах лише належало ввести як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України.
Планувалося після звільнення Львова відкрити тут перший на західноукраїнських землях український університет. Уряд узяв під свій контроль питання культури й мистецтва.
ЗУНР утворила свої представництва у багатьох країнах світу: Австрії, Чехословаччині, США, Канаді, Франції, Німеччині, навіть Бразилії та Аргентині, інформуючи владу та населення цих країн про свою країну, народ, його історію, домагаючись офіційного визнання своєї держави та, можливо, допомоги. Щоправда, офіційного визнання вони не домоглися, хоч Австрія, Чехословаччина, Румунія фактично вступили із ЗУНР у ділові контакти.
Значна частина більшовиків, і серед них такі ветерани, як Д. Лебідь, дотримувалися теорії “боротьби двох культур”, в якій “пролетарська Росія” протистояла “селянській Україні”; отже, українізація не потрібна, оскільки російська культура має неодмінно перемогти. Вже на V конференції КП(б)У (17—20 листопада 1920 p.) один із найближчих соратників Леніна Зінов'єв з огляду на неминучий остаточний тріумф “розвинутішої російської мови” запропонував обмежити поширення української мови сільськими місцевостями, однак цю пропозицію було