Автор відомої монографії про фільми, присвячених Великій Вітчизняній війні, Ю. Ханютин писав:

«Кінематограф 1946-1953 років сказав про війну усе, що він міг сказати в сформованих умовах. Він запам'ятав на екрані ряд видатних подвигів радянських людей, відновив із визначеної точки зору найбільші бої.

Повинний був початися новий історичний період у житті країни, щоб з інших позицій показати Відчизняну війну».

Цей період почався наприкінці 50-х років і приніс нашому кінематографу нову славу, дав ряд прекрасних фільмів, що склали епоху в розвитку радянського кіномистецтва, таких, як «Летять лелеки» М. Калатозова, «Доля людини» С. Бондарчука, «Балада про солдата» Г. Чухрая.

«Доля людини на війні» - можна було б так назвати цей період. Доля людини як частка загальнонародної долі, і доля особистості в співвіднесенні з військовим часом. Ця увага до особистості було новим щаблем у розкритті народного характеру, у його розумінні і дослідженні.

Головні зусилля фашизму були спрямовані на руйнацію людського в людях. Кінематограф слідом за літературою показав, що війна явилася не аварією, а перевіркою і розвитком основ духовного буття радянської людини, що поднялись на захист соціалістичного ладу. «Людське устояло» - ось пафос кращих фільмів про війну. «Людина проти війни» - ось подальший розвиток тієї ж художньої думки.

Екран тих років як би задався ціллю - зруйнувати сформовані шаблони і показати виняткову розмаїтість індивідуальностей, несхожих характерів і доль. Але при цьому підкреслювалося їх загальну властивість, що лежить в основі: щораз перед нами виникала соціально-орієнтована особистість, спроможна до активного самовизначення.

Нарешті, істотною рисою більшості фільмів було те, що вони розповідали не тільки про війну, а жагуче, сміло переступали межу часу і виходили в сучасні суперечки про тип героя, про гуманізм, про місце добра в нашому житті, про моральний максималізм і т.д. .

2. Подвиг радянського народу на екрані (1941-1945 рр.)

Наприкінці 1941 р. на екрани кінотеатрів вийшла кінокартина «Розгром німецьких військ під Москвою» режисерів Л. Варламова і И. Копаліна, у якій показані зросла міць Радянських Збройних Сил, аварія міфу про «непереможність» німецько-фашистської армії, а також звірства окупантів на радянській землі.

У Москві продовжувала працювати кіностудія документальних фільмів, що стала своєрідним штабом фронтової кінохроніки. Сюди стікалися матеріали, зняті більш, чим сотнею операторів, що знімали бойові дії Червоної Армії і партизан, і тут монтувалися кіножурнали, короткометражні нариси, повнометражні документальні фільми про найважливіші бої Вітчизняної війни, такі як, "Битва за нашу Радянську Україну" (1943 р.) режисерів Довженко і Ю.Солнцевої, "Народні месники" (1943 р.; фільм, складений із зйомок, зроблених у тилу ворога) режисера В.Беляєва, "Сталінград" (1943 р.) режисера Л.Варламова, "Берлін" (1945 р.) режисера Райзмана й інші.

Був відновлений випуск фільмів для дітей. Великих успіхів у створенні мальованих фільмів для самих юних глядачів досягла в ці роки кіностудія Союзмультфільм.

Художні повнометражні фільми про війну почали виходити на екрани в 1942 році. Однієї з перших була картина «Секретар райкома» И. Пир'єва, де розповідалось про створення партизанських рядів на окупованій ворогом території, про головну роль комуністів у цьому русі. Роль секретаря райкома була блискуче зіграна прекрасним актором Ваніним і ввійшла в ряд кращих досягнень радянського кінематографу.

У кінострічках військових років розкривається безприкладна мужність радянських людей на фронті й у тилу, їхній патріотизм і відданість своїй Відчизні. На прикладі секретаря райкома Степана Кочета з однойменної кінокартини розкривається непохитна воля керівників партійних організацій, що стояли на чолі партизанських рядів, що мстилися фашистам за страждання радянських людей. «Кров за кров! Смерть за смерть!» - звучать з екрана слова партизанської присяги.

За «Секретарем райкома» пішли такі значні картини, як «Вона захищає Відчизну» Ф. Ермлера, «Два бійці» Л. Лукова, «Фронт» Г. і С. Васил’євих, «Навала» А. Роома й інші. Вони різнилися по матеріалі і принципам художнього рішення, але усім їм було властиво прагнення показати всенародний характер війни.

У простенькому сюжеті луковської картини “Два бійці” про те, як дружили, сварилися і мирилися названі вище два бійці під час найжорстокіших боїв на ленінградському фронті, як проводили своє дозвілля, як веселилися і сумували, іншими словами, як жили нормальним життям нормальних людей у ненормальних умовах війни.

“Два бійці” був перший, але, на жаль, одним з деяких картин військової пори, що розповідали просто про людей, а не про звичні ідеологічні манекени, одержимих лозунговою гарячкою, живими перенесених із напружених пропагандистських стрічок про героїчну стахановську працю тридцятих років. Луковська стрічка передбачала поетику неореалізму, до речі сказати, що народжувались у цей же час, за тисячі кілометрів від Ленінграду, у країні теж воюючої, але яка живе, на відміну від СРСР, у нормальних, мирних умовах. Суперечки немає, Луков зняв картину стовідсотково і точно радянську, та й якою іншою могла вона бути в ту пору, і тому епізоди “людські” акуратно заміняються в ній сценами зі стандартного духопід’ємного арсеналу “бойових кінозбірників”. Проте все це ні в якій мірі не стосувалося головних персонажів - величезного уральського телепня Олександра Свинцова, зіграного в недоторканно достовірній манері живим утіленням російського духу на екрані, Борисом Андрєєвим, і заводного, моторного, життєрадісного втілення духу “одеського”, Аркадія