Дзюбина у виконанні Марка Бернеса. Обидва ці персонажі, немов білий і рудий клоуни, провели весь свій спектакль на арені сюжету, обидва вони тримали цей сюжет із першого до останнього кадру, обидва вели що не припиняється, то словесний, то безмовний діалог один з одним, залучаючи в нього навколишніх, коментуючи ситуації, що виникають по ходу цього діалогу і найчастіше цим же діалогом спровоковані. Два бійці як би рівні в цьому діалозі двох діаметрально протилежних, полярних людських типів, проте головна роль тут належить усе ж одеситу.
Треба сказати, що аісля “Двом бійців” на екрани вийшла ще одна картина. Мова йде про картину Олександра Столпера “Чекай мене”, мелодраматичної і сентиментальної екранізації популярного вірша Костянтина Симонова, що став своєрідним гімном-заклинанням сотень тисяч фронтовиків і їхніх сімей у тилу у військові роки. Вайнштейн грає в картині відверто службову роль - саме йому доручає герой фільму передати своїй далекій дружині коротку записку зі словами “Чекай мене, і я повернуся”, і саме Вайнштейн, упевнений у тому, що його друг загинув у перестрілці, привозить у столицю сумну звістку про його загибель, але саме він, по сюжетному своєму єству, грає тут першу скрипку, саме він, а не хтось із протагоністів, як покладається в класичній мелодрамі, веде цей сюжет. І саме він, коли усе закінчується найкращим, тобто щасливою уявою, зникає із сюжету, навіть не попрощавшись. А якщо говорити серйозно, то саме він як не можна більш серйозно свідчить про цілком героїчний характер людини аж ніяк не героїчної професії.
За одним винятком, про котрий потрібно говорити особливо, оскільки картина, яка вийшл на екрани у вересні 1943 року, була закінчена ще влітку сорок першого і не вийшла на екрани вчасно в зв'язку з обставинами геополітичної кон’юнктури. Мова йде про фільм “Мрія” Михайла Ромма, задуманому восени 1939 року в Белостоці, тільки “звільненому” від панування польських панів і возз'єднаному навіки з рідною Білоруською Радянською Соціалістичною Республікою (усі прописні букви - на совісті епохи) у єдину державу щасливих робітників і селян, що будують загальне світле майбутнє. Дзиги, що побували на батьківщині, Вертова з пропагандистсько-агітаційною місією Євген Габрилович і Михайло Ромма відповіли на соціальне замовлення, що, по спогадах Габриловича, формулювався в такий спосіб:
“Возз'єднання західних білорусів із їхніми східними братами. Доля білоруського селянства в панской Польщі. Поміщицький, капіталістичний і чиновницький гне на фоні зубожіння трудових мас”, і одночасно зайнялися загальною думкою зняти трагікомічну історію про безнадійне життя білорусів, українців, євреїв, та й самих поляків під утиском панській Польщі, “виродливого породження Версальского договору”, як вишукано і зовсім по-більшовицькому, без буржуазно- дипломатичних еківоків, сформулював незадовго до цього глава Радянського уряду В'ячеслав Молотов. У відповідності з усіма канонами довоєнного, а краще сказати передвоєнного кіно, автори фільму зібрали у своєму ковчегу - меблирашке під романтичною назвою ”Мрія” усякої соціальної і національної тварі по парі, на чолі з хазяйкою пансіону, мадам Розою Скороход. Природно, не заради її був закручений сюжет картини, але заради простого сільського дівчатка західно-українського походження, по імені Ганна Колечко, що прийшла в місто на заробітки і воротарки, що одержала місце, аккурат у “Мрії”, де вже мерзнули візник Янек, художник Домбек, просто самотня Ванда, нарешті, син хазяйки, талановитий інженер, Лазар Скороход, от уже п'ятнадцять років обиваючий пороги різних акціонерних товариств із своїми новаторськими проектами, що не були потрібні нікому у світі. Зрозуміло, Ганна Колечко не буде миритися з несправедливим порядком речей, розуміється вона стане боротися, тим більше, що поруч із ную її брат, робочий Василь, а поруч із ним його друг, революціонер Томаш. Отже, її посадять в тюрму, але врешті-решт звільнять, й вона поїде в Радянський Союз, на батьківщину всіх трудящих, а потім повернеться разом з Червоною Армією, вільний громалянин вільної країни, та зробить усе, щоб усі були щасливі - в тому числі і Роза Скороход і син її Лазарь.
У наступні військові роки на екранах з'являються повнометражні кінокартини, «Сталінград» Л. Варламова, «Битва за Севастополь» В. Бєляєва, «Райдуга» М. Донського, «Зоя» Л. Арнштама і багато хто інші. Усього за роки війни радянські кінематографісти випустили 65 кіножурналів «Новини дня», 400 номерів «Союзкіножурналів», 24 «Фронтових кіновипуска» і 34 повнометражні картини.
У кінокартині «Зоя», присвяченої безсмертному подвигу вірна дочка своєї Батьківщини - Зої Космодем’янської, яскраво і правдиво просліджуються початки здійсненого нею подвигу: гаряча любов до своїй Відчизни, висока ідейність, непохитна воля і пекуча ненависть до ворога. Образ Зої, так само як і Павки Корчагіна, для радянської молоді став прикладом вірності своєму народу й ідеалам соціалізму.
Особливо яскраво думка всенародного характеру війни висвітлилася у фільмі «Райдуга» режисера Марка Донського, що розповідав про життя звичайного українського села, захопленого німцями. Тут залишилися тільки жінки, діти і старці. Незважаючи на це, фашисти тут живуть як в обложеній міцності, їх оточують ненависть і непримиренність.
В роки війни Марк Донський зняв три з половиною картини. "Половинкою" можна вважати новелу з "Бойового збірника" 1941 року про те, як селянка запалює дах рідної хати, подаючи сигнал червоноармійцям. Три інших фільми - "Як загартувалася сталь", "Райдуга" і "Нескорені". Навколо