Докирилицька писемність

Докирилицька писемність

Людство не знало писемності протягом більшої частини своєї історії. Довгими шляхами йшло воно до неї і тільки декілька тисячоріч тому стало застосовувати для запису мови знаки.

Прийнято вважати, що це відбулося біля шести тисяч років тому, у четвертому тисячоріччі до нашої ери.

Проте в 1961 році в Трансільванії, у маленького румунського селища Тертерії, археологи знайшли три глиняні таблички з загадковими рисунковими знаками, - пам'ятники писемності, яким майже сім тисяч років.

В міру накопичення досвіду і знань у людини з'явилася необхідність запам'ятовувати і передавати їх. Говорячи сучасною мовою, виникла проблема збереження та передачі інформації.

Робити це при безпосередньому спілкуванні було просто, але й тут багато чого втрачалося через недосконалість людської пам'яті. Головними же перешкодами стали простір і час, перебороти який могло тільки написане слово.

Важливими ознаками цивілізованості народу є власна писемність і освіта. У східних слов'ян, як і в інших народів, зародкові форми писемності виникають у період розкладу родоплемінного ладу й формування класових відносин.

Звичайно розрізняють чотири основні типи письма: піктографічне (лат. picto — малюю), логографічне (грец. — слово), складове й звукове.

Історія виникнення писемності пов'язана з розвитком найдавніших цивілізацій Сходу. Відомо, що за 2500 p. до н. е. давньошумерське письмо налічувало близько 2000 піктографічних знаків. Найдавніші логографічні системи письма (єгипетська, шумерська, критська, китайська) виникли у період формування перших рабовласницьких держав (IV — початок II тис. до н. е.). Складові знаки поширились У III — II тис. до н. е. у передньоазіатському клинописі, а пізніше у критському письмі. У наш час складове письмо застосовується в Індії, Японії, Ефіопії.

Буквено-звукові знаки вперше з'являються у давньоєгипетському письмі. Вважається, що звукову систему письма створили фінікійці (кінець II тис. до н. е.), котрі активно займалися торгівлею. На Сході фінікійський алфавіт став основою арамейського письма, на якому ґрунтуються індійська, перська, арабська, єврейська системи писемності; на Заході його запозичили греки, він вплинув на слов'янську кирилицю, а через етрусків і на латинський алфавіт. На підґрунті латинської виникли європейські системи писемності, зокрема англійська, німецька, французька.

Наявність у східних слов'ян писемності у дохристиянський період засвідчують літературні й археологічні джерела. Перший нарис історії слов'янської писемності — сказання "О письменах" написав болгарський письменник Храбр (кінець IX—початок Х ст.). Він зазначає, що у слов'ян до введення азбуки Кирила існувало два види письма:

1) примітивні піктографічні й облікові знаки (риски і зарубки);

2) грецьке й латинське письмо, яке, однак, не передавало багатьох слов'янських звуків.

Піктографічне письмо (найдавніший вид слов'янського письма) виникає приблизно у середині першого тисячоліття. Це були примітивні знаки (риски і зарубки) для датування термінів землеробської діяльності, язичницьких свят; знаки родові, племінні, особисті, знаки власності тощо. Для запису складних текстів вживали грецькі й латинські букви, але "без устроєнія", тобто без їх пристосування до особливостей фонетики слов'янської мови. Використання слов'янами такого письма підтверджує реальна пам'ятка, так звана "софійська абетка", яку виявив на одній із апсид київського Софійського собору у 60-х роках XX ст. археолог С. Висоцький. Абетка написана на фресковій штукатурці IX ст. в один рядок довжиною 50 см і містить 27 букв, з яких 23 — відповідають грецькому алфавіту, а чотири (Б, Ж, Ш, Щ) — слов'янському мовленню.

Відкриття світового значення зробив київський дослідник М. Суслопаров. Він віднайшов алфавіт пеласгів-трипільців, дешифрував їх написи (експонати зберігаються у Дніпропетровському історичному музеї) і довів, що цим алфавітом користувалося населення зрубної культури — кіммерійці, серед яких були протолитовці-протослов'яни. На думку вченого, перший у Європі буквено-звуковий алфавіт існував на Наддніпрянщині ще у IV тис. до н. е., тобто раніше, ніж у фінікійців, котрі згодом запозичили його у пеласгів.

Потреби суспільного розвитку, виникнення класових відносин і держави зумовили історичну необхідність у буквено-звуковому письмі, що відповідає природі та практиці слов'янського мовлення. Упорядкування слов'янського письма пов'язують з просвітницькою діяльністю Кирила і Мефодія.

Література

Драчук В. Дорогами тысячелетий. – М., 1987.

Ужевська П. Невмирущі знаки. – К., 1991.

Українська культура: історія і сучасність / за ред.
С.О. Черепанової – Львів, 1994.