У цей період в Парижі створюється унікальний зразок малої готики - церква Сент-Шапель (1243-1248). Споруджена вона як "священна каплиця ' для збереження особливо шанованої реліквії - тернового вінця Христа. Це призначення і визначило її вигляд як дорогоцінної скриньки: винятково легкі конструкції, вітражі, що заповнюють практично всі стіни. Церква побудована в два поверхи. Нижній - для королівського двору, верхній - особиста капела короля Людовика IX.

До XV століття готика стало конструктивно вироджуватися. З'явилося прагнення майстрів до занадто сильного полегшення конструкції і рясної декорації. Значно збільшилася кількість деталей, поверхні соборів стали багаторазово поділятися і дробитися рядами. Плетіння вікон стають схожими на полум'я, тим більше, що стрельчатість прагнуть все більш підкреслити.

Недарма цей період готики дослідники поетично назвали "полум'яніючою готикою" (Руанский собор у Франції, абатська церква Мон-Сен-Мишель).

Дійсною "історією готики" став міський собор у Кельні. Його будівництво розпочате в 1248 році, а довершено лише в XIX столітті, коли вже багато старих частин собору ремонтувалися. А в північних землях Німеччини, де природного каменю не вистачало, виникла своєрідна "цегельна готика". Саме її часто намагалися імітувати в псевдоготичних будівлях кінця XVIII - XIX століть.

2) Харківський та Київський університети як центри українського культурно-національного відродження в 19 ст.

Лівобережна Україна, тобто недавня Гетьманщина й Слобідщина, а по скасованні останків української автономії — Полтавська, Чернигівська й Харківська губернії, сталася на переломі XVIII—XIX ст. колискою українського національного відродження.

Харківський гурток

Коштом слобідського дворянства й купецтва, а заходами вельможі Миколи Каразіна, що був повірником царя Миколи І, закладено в Харкові університет (1808). Перший і одинокий тоді на Подніпрівю, найвищий науковий інститут, зразу зробився центром літературно-наукового руху всеї України. Зроджений на грунті, що його зрушив й запліднив своїми філософічними ідеями Сковорода, харківський університет, не тільки що згуртував довкола своїх кафедр цвіт української інтелігенції й жадібної знання молоді, але дав життя та створив умови розвитку для цілої низки культурних ділянок, як журналістика, театр і мистецтво. Правда, і мова навчання на університеті й мова харківських журналів та газет була російська, але й тут і там панував український дух, далекий ще від повної національної свідомості, та близький до неї місцевими традиціями дворянства та Любов’ю й уважливістю для простолюддя.

В одному тільки 1816 р. повстають в Харкові аж три журнали, з яких «Українській Вєстнік» (1816—1819) присвячував питанням української культури дуже багато місця, а навіть друкував деякі твори (Артемовського-Гулака) українською мовою. Українській старовині, етнографії та літературі були присвячені й збірники-альманахи» як «Українській альманах» Серезневського та Росковшенка (1831), «Утренняя звєзда» Петрова (1833), «Запорожская Старіна» Серезневського (1833—1838), а в 40-их рр. «Сніп» Корсуна та «Молодик» Бецького.

З круга харківських професорів вийшов і найкращий по Котляревському сатирик Петро Артемовський-Гулак (1790— 1865) автор знаменитої казки-сатири «Пан та собака» й цілої низки «перелицьованих» од Горація та романтичних балад. Цей дворянин з походження й бюрократ з покликання, хоч і дивився на закріпощення селян, як на щось природне й зрозуміле, все ж таки спочував недолі простолюддя й протестував проти панських зловживань на шкоду кріпаків. Старший від Гулака Григорій Квітка-Основяненко (1778—1843), вихований в атмосфері навчань Сковороди, почав свою літературну діяльність доволі пізно (1816), та й то російською мовою, але безсмертну славу здобув собі щойно як автор української «Марусі», першої, не тільки в нас, але й у європейському письменстві повісти з народного життя. Його комедія про «Сватання на Гончарівці», написана чистою українською мовою та дві українсько-російські п’єси — «Шельменко-деньщик» і «Шельменко-писар» до нині не втратили ще інтересу, а надрукована комедія про «Суматоху в малому містечку» була правзором для «Ревізора» М. Гоголя. Його, писана по російськи, повість «Пан Халявський» була знаменитим епосом життя сучасного Квітці лівобережного поміщицтва, подібно як «Конотопська відьма» була сатирою на козацьку бувальщину з половини XVII ст. Поза «Марусею» такі повісти Квітки, як «Козир-дівка» та «Сердешна Оксана», сягли до основ життя тогочасного селянства й промостили туди шлях грядучим поколінням українських письменників-народолюбців.

Учнем харківського університету був пізніший письменник, історик та громадський діяч Микола Костомаров, що зв’язав собою перші спроби харківської громади з київською 40-их років, а ідеали старого масонства й політичних конспірацій Лівобережжя розбудував і оформив у програмі Кирило-Мефодіївського Брацтва. Безпосередні зв’язки харківських діячів з Варшавою й Прагою, зробили Харків першим осередком українського слов’янофільства, що з усіма хибами й прикметами своїх концепцій так дуже заважило на дальшому розвиткові українського культурно-політичного відродження.

Київ традиційно був центром філософ-ського життя України, де на місці закритої російським царатом Києво-Могилянської академії згодом запрацюва-ли Київська духовна академія (1819) і Київський універ-ситет (1834)

Тут активно перекладались фі-лософські твори інших відомих західноєвропейських про-світників: Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, X. Вольфа, X. Баумейстера, Ф. Шеллінга, Г.-В.-Ф. Гегеля. Щоправда, українська філософська культура збагачувалась від цього не надто плідно, оскільки уряд Російської імперії забороняв публі-кацію філософської літератури, в тому числі й переклад-ної, українською мовою. Українською мовою праці захід-ноєвропейських просвітників виходили хіба що в Австро-Угорщині. Однак і в загальноросійській просвітницькій філософії українські філософи зберегли чітко означене на-ціональне обличчя, характерну особливість, що виявляли-ся, наприклад, у їх орієнтації на ідеї німецьких