Після збору коштів, продуктів і воску відбувався обряд урочистого перетоплення братських свічок (“роблення світла”) – свято на честь нової свічки. Ця церемонія відбувалася увечері напередодні свята на честь покровителя братства (цеху). Вона здійснювалася старшими майстрами (старшими братами). Менш відповідальні операції, наприклад подрібнення воску, проводили молодші майстри. Члени цеху забирали з церкви велику свічку, несли її до хати цехмістера і рубали на шматки. Віск складали в казан, додавали до нього заново зібраний віск і варили. Готову масу добре вимішували і виготовляли нову велику свічку (“ставник”) з новим фітелем і “ручні” свічки для всіх членів цеху (братства). Починаючи виготовляти свічку, промовляли: “Щоб Бог поміг поставити нову свічку на корені”. В результаті щорічного перетоплення, віск втрачав свій природний колір і робився чорним. Тому зверху свічку обкладали новим (жовтим) воском. Після виготовлення нової свічки влаштовувалася спільна учта [7, 94-96]. Братська свіча символізувада єдність цеху та зв’язок зі святим покровителем. На думку дослідника святково-обрядової культури епохи середньовічного міста В.Балушка, витоки культу середньовічних покровителів лежать у первісному суспільстві. Зважаючи на це, можна припустити, що й звичай виготовлення братської свічки має дуже давнє походження.

Звичаї цехових братств, які до кінця ХІХ ст. зберігалися в м. Степані на Рівненщині, дуже подібні до обрядових дійств під назвою “Свічки”, які відбувалися на Волинському Поліссі під час різдвяно-новорічних свят. Навіть період від Різдва до Нового року інакше, як “Свічки”, і не називали: “Як приходили Свічки то вже і не прєли, а тільки все з свічками. Хороше, весело було. А тепер прийдуть Свічки, то тільки в телевізор дивляться” [1]. Обрядодійство “Свічки”, як засвідчують інформатори, не переривалося і в роки війни: “За німця ми тоже збиралися” [3]. На Волинському Поліссі “Свічки” зберігалися до початку 60-х рр. ХХ ст. Так, Карпук Г.А., 1930 р.н., із с. Шацьк розповідала, що “Свічки” влаштовували ще в 1961 р. [5]. На середину ХХ ст. це обрядове дійство найповніше збереглося в селах Шацького району Волинської області.

Починалися “Свічки” від Степана (третій день Різдва). Дівчата, які брали участь в обрядодійстві, називалися “свічковими”. Вони об’єднувалися у групи по 4-6, іноді – 12 осіб, розділялися на пари й вирушали по домівках пасічників не тільки у своєму, а й у сусідніх селах. “Нас шисть дівчєт, більше не ходило. Дві дівчини йде на Мельники, дві – на Плоске, а – дві на Шацьк... Навіть кіньми батьки возили на Лобачі, на Кропивники” [1]. “А перед вуйною... дівчєт дванадцять нас було” [4]. У с. Шацьк, наприклад, було переважно чотири свічкових гурти.

Зайшовши до хати пасічника, дівчата мовчки, не промовивши жодного слова, сідали на лаву – своєрідне побажання аби бджоли в новому літі добре роїлися й осідали тільки на пасіці. “Зайдемо і шукаємо хутчій місця сісти, щоб пчоли садилися, бо як стоїм, то не дуже люблять хазяї. Все приказують: “Садітеся, дивчєта, садітеся”. А то вже ми знаємо, вже нам батьки сказали, як то робити” [1]. “...Бо як сядатимеш, то... рій не полетить далеко, а сядатиме дома. Матері вчили” [5]. Пасічники зустрічали дівчат з радістю і воску не шкодували. Як відзначають колишні учасники свічкових гуртів, “...тиї хазяї були дуже раді, що в них беруть віск для свічки до церкви” [1]; “Віск давали з радістю. То так як дарували. Він [пасічник] мусив дати, бо це ж на церкву. Ой давали. Бо то ж дар для Бога” [6]; “То було за честь. То ж на церкву. Благодать Богові. Дар такий робили” [5].

Прихід дівчат свічкових до хати пасічника був добрим знаком для господаря і бджолосімей. “Нам кажуть: Мусить то свичковиї? Ну, зараз дам воску. Віте першиї прийшли, зараз дам. Багато вас дивчаток? – Ні, тілько шисть, – відповідаємо. Ото саме добре, – каже той хазяїн. Якщо ми перши, дасть нам кружка. І такі ми раді, такі раді. – Щоб вам ті пчоли садилися, щоб мали, що давати, – дєкуємо. – Бувайте здорови! І йдемо додому. Вже й ті дивчєта поприходять. Хто тільки четвертинку несе, хто половинку. Хто скільки може дати” [1]. За воском ходили впродовж трьох днів – 9, 10 і 11 січня, однак одна і та ж пара дівчат ніколи не йшла двічі до одного пасічника.

У решту передноворічних вечорів дівчата сходилися на вечорниці й ворожили. Найбільшою пошаною користувалося ворожіння зі свічкою. Кожна дівчина виготовляла собі дві маленькі свічечки у воскових мисочках, загадуючи їх на себе та коханого. “В ночовки воду наливаємо, тиї свічечки з чащинками запалимо, по краєві ставимо і по воді ножиком так країмо і приговаруєм: “Любить не любить”. Которий хлопець дівчину любить, то та чащинка обийде, обийде і припливе до теї дівчини. А которий не любить – дівчина за ним, а він кругом... Ну і пускаємо по три рази кожная, а хлопци попид вікна заглєдують. А як впустим хлопців, то й собі так роблять” [5]. Якщо свічечки сходилися разом (“цілувалися”), то означало, що молоді поберуться, коли ж