розійдуться, то з цієї пари не буде подружжя. Це ворожіння називалося “колотити свічки”. Іноді дівчата просто лили на воду розтоплений віск і по фігурках, що утворювалися, визначали, за кого вийдуть заміж. Різні варіанти ворожінь із воском та свічками характерні й для свята Андрія. В.Антонович відзначав, що ворожіння з воском вважалося в українців найбільш результативним. У період “Свічок” влаштовували й інші ворожіння, наприклад “крайки палати” [1]. Кожна дівчина виготовляла собі “тасьонку для підперезування” (пояс-крайка), яку мала виткати власноручно. “Тасьонки” скручували у невеликі пучечки і клали в решето, яке енергійно підтрясали: “Чия тасьонка перша з решета вилетить, та дівка і заміж найперше вискочить” [4]. Період ворожінь на Західному Поліссі тривав до “Щедрухи” (Василя).
Збираючись на святкові вечорниці, дівчата не тільки ворожили, але й співали колядки. У багатьох з них згадувались і свічки:
Ой в саду свіча палала,
Святий вечур, свіча палала.
З теї свічейки іскорка впала,
Святий вечур, іскорка впала.
З теї іскорки річейка стала... [2].
Або:
Ой рано, рано кури запіли,
Ой іще раніш молодець устав.
Ой коли вставав, три свічі зсукав.
При одній свічі ніжки обував,
При другій свічі личенько вмивав..,
При третій свічі коника сідлав... [2].
В один з передноворічних днів дівчата йшли до старших жінок або чоловіків і просили виготовити для них свічку. Зробити гарну свічку було не так то й легко, тому й були по селах і хуторах справжні майстри і майстрині, які ніколи не відмовляли, коли дівчата зверталися до них по допомогу. Приступаючи до виготовлення свічки, насамперед запалювали піч і над полум’ям розігрівали зібраний віск, який при цьому ставав м’який, а заодно й очищувався та освячувався через вогонь. Розігрітий віск клали на спеціальну гладеньку дошку і добре виминали: “Віск перед полум’єм м’єли, він робився м’єкшим і м’єкшим” [2]. “І та баба стара казала: “Мніте, дивчєта, виск, мніте” [1]. Коли віск був готовий, майстриня (майстер) сукала свічку. “Робили такого рівчика, туда клали кнота [гнота]. А кнота крутили з льону. Тільки не вельми грубого треба того кнота. Тоді як уставити кнота, розогріти трошку і тоді зліпати, зліпати. Скручувати на дошці гладкій. Руки вмочувати у воду, тоді віск робиться хороший. Хороша тая свичка, гладка” [2]. На запитання, чи виголошувала жінка, яка сукала свічку, якісь магічні слова або читала молитву, старожили відповідали: “Ні. Нічого. А ми стояли і дивилися. Всі ж не вміють такого робити. Ото й покликали таку бабу. Вона й прийшла та й зсукала свічку” [3].
Свічки намагалися робити якомога більшими – на скільки вистачало воску, зібраного у пасічників. “А воску назбираємо багато, то вона [жінка, яка сукала свічку] каже, щоб зоставили на другий рик. А ми кажемо, що як доживемо до другого року, то ще назбираємо. Бо ми ж молоді і нас багато, та й літ нам було по 14-15” [1]. Висота свічок сягала метра, а то й більше [10, 2].
П.Р.Адамук із с. Шацьк пригадувала, що вони “одного разу зсукали свічку десь до двох метрів” [1]. Кожен свічковий гурт (шестеро дівчат) найчастіше виготовляв одну велику свічку і свічки менших розмірів для всіх дівчат [1]. В окремих селах велику свічку робили для кожної пари дівчат [10, 2], в інших – “...або одну велику, або скільки нас є, то всім сукали” [4].
У передноворічний вечір, який на Волинському Поліссі називається “Куготами”, дівчата прикрашали свічку. Для цього використовували паперові квіти і барвінок [3]. Велику свічку кожен гурт намагався зробити не тільки якомога більшою, але й гарнішою, щоб потім засвідчити свою першість [7]. “А то кожна старається вбрати якнайхоріше. В кого найхоріше вбрані, то ставив [священик] коло першого престола, з того і того боку” [5].
Хлопці на Куготи мали свої розваги. Вони “...не приходили в хату, де свічки робили... ходили в козарі – “Козу” водили... Дівчата свічки робили, а хлопці “водили Козу” [1].
Новорічного надрання дівчата збирались у когось у хаті і визначали з-поміж себе двох дівчат, які нестимуть до церкви велику гуртову свічку: “Вибирали самі. Саму сміливішу... А для дівчини то було за честь нести свічку” [1]. Інші дівчата брали менші свічки і так парами, із запаленими свічками, заходили до церкви. “Як зайдемо навперід, то вже батюшка в нас возьме ту свічку та подєкує, поблагословить. А вже як зайдем і більше є [інші свічкові гурти], вже треба стояти довше, поки в однеї забере велику ту свічку, а вже тоді малі свічки. Піп як нас побачить, такий радий... Каже, щоб і замуж повиходили, щоб я вас і повінчав, щоб і щастя було. А дівчата відказували: “Дай, Боже!” А вчили нас батьки, як батюшці відказувати. І батькам, і матерям дєкував” [1]. “Священик сам виходив до дівчат. Йому вже повідомляли. Вона ставала скраю, та, що несла свічку. Читав молитву, благословляв, вів аж до овтара, а там забирав і ставив” [7].
Свічки, зсукані на Святі вечори, вважалися “роковими”. Вони цілий рік горіли в церкві під час святкових служб, вінчань. “Та свічка горіла цілий рик. Коли зайдем у церкву, кажем: “Горить наша свічка”. І малиї горіли” [1].
На запитання, для чого сукали свічку, що вона означала, чи мала якусь силу, інформатори відповідали: “Так, в Бога здоров’я просили, щоб він дав, все простив” [5]; “Такого не знаю. Певно, пожертвування в церкву перед Новим роком” [4]; “Не знаю,