Меджибізька фортеця.

На згадку про Меджибіж перед очима постає чудовий

краєвид: зелені безмежні луки та спокійні річки, віддзеркалений у водній гладіні рожевий замок, який за високими мурами ховає таємниці своєї багатовікової історії.

Місто стоїть на тому місці, де зливаються дві річки - Південний Буг та Бужок (звідки походить його назва). Уперше згадується вона в Іпатіївському літопису під 1146-1148 роками, коли київський князь Ізяслав Мстиславич

передав у власність Святославу Всеволодовичу п'ять міст, серед яких і „Межибоже". Меджибіж входив до складу Володимиро-Галицького князівства, що включало Західне Поділля.

1241 року частину Поділля поневолила Золота орда. Меджибіж був добре укріпленою твердинею. Завойовники оволоділи ним аж 1255 року, після чого змусили мешканців знищити оборонні споруди міста. Як виявили дослідники останнім часом, тоді, мабуть, зруйновано земляні міські вали, а замок пошкоджений мало. Згодом йому, як і місту в цілому, довелося зазнати нищення і стати свідком запеклих боїв та численних лихоліть.

На жаль, у місті нині збереглося дуже мало історичних пам'яток, а ті, що лишилися, перебувають в аварійному стані. Вже по другій світовій війні населення почало розтягати на цеглу для нових будівель мурування костелу XVII сторіччя (тепер він стоїть руїною), втратив історичний вигляд будинок біля нього, спотворено торгові ряди, розібрано ратушу. Зруйновані пам'ятники на католицькому, православному та хасидському кладовищах, які були в задовільному стані ще на початку століття. Знищено вщент церкву Успіння з чудовими фресками XV сторіччя, що стояла на пагорбі з мальовничим краєвидом і напередодні війни була ще в доброму стані. На місці її поставили туалет.

Тільки потужні мури фортеці, хоч і занепаді, вистояли перед вандалізмом останніх поколінь, байдужих до своєї спадщини. Хоч і нині зусилля реставраторів ніяк не подужають здолати муру байдужості. Усе, що вдалося зробити за останні чверть століття, знову руйнується. Жодної будівлі не реставровано до кінця.

А фортеця є перлиною Меджибожа, найзначнішою пам'яткою.

Історія споруди сягає глибини віків, вона посідала чільне місце між середньовічних фортець світу.

Історію її за часів України-Русі вивчено мало. Але наявні архітектурні та археологічні пам'ятки підтверджують свідчення літопису. Рештки земляних валів, цих невід'ємних атрибутів стародавніх поселень, археологічний матеріал ХІІ-

ХІІІ сторіч, виявлений дослідниками на території фортеці поряд із розкопаними мурованими укріпленнями, поховання XIII сторіччя за тереном цих укріплень, які припадають на часи татарського нападу, переконливо промовляють за існування поселення в цей період.

Фортеця була цитаделлю, обведеною земляними валами. її добре збережене ядро часів України-Русі, що його дослідники виявили на глибині 11 метрів, займало площу на схилі високого пагорба, увінчаного церквою. Мис фортеці, повернутий у бік, де зливалися дві річки, займала вежа з брамою, від якої фортечні мури розходилися промінням на північ і захід. Західне прясло давнього укріплення нині міститься під землею*. Воно поділяє теперішнє подвір'я фортеці навпіл. За давніх часів перед ним було викопано глибокий рів. На рогах фортечних мурів стояли круглі в плані вежі, одна з них збереглася дотепер у перебудованому вигляді.

Барбакан, що виступав перед надбрамною вежею, захищав підступи до брами. Він мав свою браму і являв собою прямокутний, розміром у плані 10х8 метрів, обсяг, накритий коробовим склепінням заввишки 10 метрів. Ймовірно, над склепінням розміщувався бойовий майданчик, оточений зубчастим парапетом. В'їзна брама барбакана мала герсу - пристрій піднімати й опускати ворітниці, про що свідчать щілини завширшки 28 сантиметрів у муруванні одвірків та проріз в арці, що увінчувала ворота. У разі, якби ворог прорвався через першу перешкоду - герсу, осередній простір барбакана боронили б з навколишніх дерев'яних галерей.

Таку структуру мали пам'ятки оборонного будівництва України-Русі - Золоті ворота в Києві та Володимирі. Але там вони були прорізані в земляних валах, а

в Меджибожі прясла фортечних стін муровані. Проте в київських і володимирських воротах за першою перешкодою, як і в Меджибожі, був простір, захищений з бічних дерев'яних галерей1. На відміну од Меджибожа герса там зупиняла ворога з боку міста. Проте у всіх цих прикладах загальна система оборони брами була дуже подібною.

Нині можемо порівнювати техніку оборони трьох брам однієї доби України-Русі, споруджених у різних місцевостях давньої держави. Це дає змогу узагальнити тогочасні способи оборони й говорити про вплив київської оборонної системи - найдавнішої в часі будівництва (перша половина XI ст.) - на формування фортечної архітектури в інших місцевостях великої держави. Вплив київських Золотих воріт на будівництво володимирських воріт загальновідомий. Тепер маємо підстави вести мову про вплив київського оборонного зодчества і на західний регіон України-Русі. А втім, зважаймо, що Золоті ворота в Києві мали за взірець Золоті ворота в Константинополі, де перед вежею з ворітницями був теж барбакан, ворота якого мали герсу.

Татари панували на Поділлі протягом століття, до 1362 року, коли краєм заволоділа Литва. Князь Ольгерд передав Меджибізьку фортецю у власність своїм небожам - братам Корятовичам, які, за свідченням істориків, відбудували й розширили її2. Первісне ядро увійшло в ансамбль як дитинець, де, крім оборонних споруд, були житлові та господарчі будівлі, певно, дерев'яні. У XIV сторіччі на пагорбі перед дитинцем звели церкву в архітектурних формах, що тяжіли до романського стилю.

Фортечні мури в той час мали товщину 1,8 метра, були прорізані стрільницями, що відрізнялися од давніших. Вони мали зсередини і ззовні прямокутну форму і розмір (зсередини фортеці) 33 х 28 сантиметрів. Їх перекривали кам'яні плити. Розширення каналу зсередини фортеці становило