Реферат

на тему:

Культура

ВІДРОДЖЕННЯ

Культура відродження

Тривалий час панував стереотип різкого протиставлення середньовічної культури Заходу та італійського Відродження. Середні віки — це, мовляв, панування церковної догми, відсутність яскравого розвитку науки і мистецтва. Відродження, навпаки, відкидає всю цю “ніч” середньовіччя, звертається до світлої античності, її вільної філософії, скульптури оголеного людського тіла, до земної, привільної і нічим не зв’язаної свободи індивідуального і суспільного розвитку.

Ренесансна культура заснована на двох джерелах — антична класична спадщина і спадщина “темних віків” середньовіччя, що так зневажався гуманістами. Творці культури Відродження, черпаючи з двох джерел — язично-античного і християнсько-середньовічного, створили оригінальну культуру з притаманними їй рисами.

Фундаментальними тут є антропоцентризм як структурно-будівний принцип нової системи культури, як точка відліку в шкалі ренесансних цінностей. Саме в рамках цієї культури відбулося відкриття світу й людини, що розуміються принципово поновому в порівнянні з помираючим середньовіччям. Зміна була справді разючою, замість такого характерного для середньовіччя християнства, постійного піклування віруючого про світ вічний, потустороніній, в світосприйманні гуманістів на першому плані з’явилося найсильніше прагнення людини до земної, прижиттєвої та посмертної слави. При формальному збереженні традиційно-християнської інтерпретації “великого сплетіння буття” в центрі всесвіту гуманістів істинно творчим початком буття виявлявся не бог, а людина.

Є три специфічні риси гуманістичного вчення:

1) “реабілітацію” природи, а разом з нею і через неї приводи самої людини, що врешті призвело до обоження природи і визнання людини гармонійною єдністю тілісного і духовного початків;

2) висування на перший план “особистої” і діяльної основ категорій “гідність” і “доброчесність”;

3) радісне світосприймання, вимога повноти життя — усіма почуттями, здібностями; гармонія розуму і пристрастей.

І наче у противагу мотиву, що звучав століттями до цього, про “жалюгідні умови людського існування”, “зневагу до світу” гуманісти настирливо підкреслювали прямо протилежну ідею — про красу і гармонію світу і гідність людини, не родову і станову, а виключно особисту.

Не менш цікавою є і така риса культури Ренесансу, як її зорієнтованість на “омоложення” і регенерацію часу. Констатуючим елементом суспільно-художньої свідомості епохи Відродження було повсюдно розповсюджене почуття юності, молодості, початку. Юність Відродження повинна бути вічною, бо античні боги, котрим намагалися наслідувати люди Ренесансу, ніколи не старіли, не підкорялися впливу часу. Міф про юність має подібно до інших міфів (щасливого дитинства, загубленого раю тощо) усі риси споконвічного архетипу, котрий постійно відроджується, щоб повернутися як ідеальний зразок у змінених іпостасях у різних культурах і в різний час.

Ренесанс становить першу культурну форму регенерації часу, що свідомо висловлює ідею оновлення. На епоху Ренесансу можна також подивитися як на велику цільну спробу почати історію знову, на акт початку, регенерацію суспільного часу. В цілому можна сказати, що саме в ренесансній культурі була вироблена ідея про безмежну могутність людини, про її безмежні можливості.

Можливо, найбільш яскравим побутовим типом Відродження було те веселе і легковажне, поглиблене і художньо красиво відображене співжиття, про яке нам говорять документи Платонівської академії у Флоренції кінця XV ст. Тут ми знаходимо турніри, бали, карнавали, урочисті в’їзди, святкові бенкети і взагалі усякого роду принади навіть буденного життя, літнього проводження часу, дачного життя, обмін квітами, віршами, невимушеність і витонченість як у повсякденному житті, так і в науці, красномовності і взагалі в мистецтві, листування, прогулянки, любовну дружбу, артистичне володіння італійською, грецькою, латинською та іншими мовами, обожнювання краси думки і захоплення релігією усіх часів та усіх народів. Уся справа тут в естетичному милуванні антично-середньовічними цінностями, перетворенні свого особистого життя на предмет естетичного милування.

Разом з цим побутова практика алхімії, астрології та різної, магії охоплювала усе суспільство Відродження знизу доверху і була зовсім не наслідком неосвіченості. Вона результат усе тієї ж індивідуалістичної жаги оволодіти таємничими силами природи. З цим пов’язаний і той історичний парадокс, що священна інквізиція досягає розквіту в епоху Відродження. Полювання на єретиків і відьм, безутримний терор і колективні психози, жорстокість і моральна нікчемність, страждання і звичайне скотство є продуктами Ренесансу. Вони і діяльність священної інквізиції не протистоять тодішнім великим досягненням духу і думки людини, а пов’язані з ними, є їхньою невід’ємною частиною, висловлюють поривання і потреби людини. Бо Відродження вельми багате нескінченими забобонами, котрими охоплені були рішуче усі верстви суспільства, включаючи вчених і філософів, не говорячи вже про політиків і правителів.

Відродження прославилося своїми побутовими типами підступності, віроломства, вбивства з-за кутка, неймовірної мстивості, жорстокості і авантюризму —це зворотна сторона загальновизнаного титанізму Відродження. Усякий розгул пристрастей, свавілля і розбещеність досягають у ренесансній Італії величезних розмірів. Священнослужителі тримають м’ясні лавки, кабаки, ігорні та публічні будинки, через що неодноразово доводилася видавати декрети, що забороняли священникам “заради грошей робитися зводниками повій”, але все марно. Монахині читають “Декамерон”, віддаються оргіям, а в брудних стоках знаходять дитячі скелети як наслідки цих оргій. Тодішні письменники порівнюють монастирі то з розбійницькими вертепами. В Італії тієї епохи немає ніякої різниці між чесними жінками і куртизанками, а також між законними і незаконними дітьми. Незаконних дітей мали усі: гуманісти, духовні особи, папи, князі.

Внутрішні чвари і боротьба партій в різних італійських містах, що не вщухали усю епоху Відродження і висували сильні особистості, які відрізнялися нещадною жорстокістю і якоюсь шаленою несамовитістю. Абсолютно неймовірною запальністю, наївним самообожнюванням і диким, невтримним честолюбством відзначався видатний скульптор-ювелір XVI ст. Бенвенуто Челліні. Він вбивав своїх суперників і образників, справжніх і уявних,