Мистецтво Відродження у Нідерландах.

Нідерландський живопис XV століття в тому вигляді, який він прийняв й одержав подальший розвиток, був якісно новим явищем, що ознаменовав собою поворот у естетичних поглядах епохи.

Найважливішим фактором, що стимулює художню творчість, став інтерес до реального світу. Ціль творчості придбала реалістичний зміст. Індивідуальна значущість кожної речі, тварини, чи рослини вже не піддавалася сумніву; вона лише виправдувалася тим, що у всьому існуючому передбачалося присутність часточки божественного начала. Краса реального світу як прекрасного творіння божого з такою силою ввірвалася в мистецтво, що, незалежно від суб’єктивного відношення до цього питання самих нідерландських художників, що працювали в XV столітті, кращі з їхніх про-винищень залишилися в минулому як гімн світу природи і людському життю у всій різноманітності їхніх проявів.

Породжене Середньовіччям уявлення про взаємний зв’язок речей, що у час розквіту готики розумілося в релігійному аспекті, тепер придбало більш конкретний, позитивний характер. Воно переросло в загострене почуття цілісності видимого світу. Це почуття визначило собою і той шлях, по якому нідерландські майстри пішли в рішенні головної філософської проблеми Відродження, зв’язаної з етичним і естетичним утвердженням людської особистості. У їхній свідомості людина не протиставлялася світу і не звеличувалася над ним. Гуманістичний зміст нідерландського Відродження виразився не у формулі “Людина і світ” чи навіть “Людина над світом” (як в Італії), але “Людина у світі”. Цінність кожної окремої особистості в першу чергу обумовлювалася її причетністю до загального, тобто до поняття людства. А останнє, у свою чергу, знаходилося в нерозривному зв’язку з усім, що оточувало людей у конкретних умовах життя: природою, речами, повсякденним людським існуванням у визначеній країні, місті, селі, родині, будинку. І хоча нідерландські художники не досягли у своєму мистецтві високого гуманізму італійців і властивого останнім вираження гордої особистості, вони далеко випередили їх у художній інтерпретації множинних явищ дійсності.

Такий стан речей дозволяє вилучити нідерландське мистецтво XV століття із системи пізньоготичної художньої культури і віднести до Відродження.

У художньому стилі, що склався в XV столітті в Нідерландах, не дивлячись на усі відмінності, була присутня одна якість, що зближала його з італійським мистецтвом того ж часу.

Володіючи всіма ознаками цілісного стилю, нідерландське мистецтво, як і італійське, у своїх кращих пам’ятниках відтворювало образ прекрасного світу, що втілював уявлення людини про вищу красу. Але бачення прекрасного в обох випадках було різним. Якщо в італійців переважало язичницьке міровідчуття, засноване на раціоналістичному знанні законів, то в нідерландців вихідним пунктом була ідея високої моральності, хоча і в дусі християнської, але повністю підлеглу емоційному переживанню краси видимого світу. За аналогією з італійським, нідерландське мистецтво XV століття умовно можна назвати раннім Відродженням.

Економічний ріст нідерландських провінцій, що почався в XІ столітті, у XV сторіччі призвів до всебічного розквіту і духовного піднесення країни. Осередком нідерландської культури (у тому числі й образотворчому мистецтві) стали багаті південні провінції. Головною передумовою розквіту духовної культури тут став ріст великих міст, таких, як Гент, Брюгге, Брюссель, пізніше — Антверпен і інші. Міська комуна стала колискою нідерландського мистецтва. Критик М. Дворжак справедливо вважає першим представителем національної школи нідерландського живопису анонімного мастера Робера Кампена, умовно називаного “Майстром із Флемалля”. У своїх ранніх творах зумів утілити щось неповторно самобутнє і характерне для зрілого нідерландського мистецтва. Від нього йде зв’язок не тільки до мистецтва Яна ВАН Эйка, але і до творчості ряду майстрів XVІ століття:

Питера Брейгеля, Луки Лейденського й інших. Він починає демократичну лінію в нідерландському мистецтві, що згодом стане однією з найважливіших національних особливостей нідерландської художньої школи. Для нього головну роль відігравав не верховний творець природи і людини, тобто не бог, а сама людина — творець навколишніх речей.

Але внаслідок художньої обмеженості творчих можливостей цього художника, його не можна визнати основоположником нідерландського Відродження.

Ця роль повинна бути віддана Янові ВАН Эйку (1385/90–1441) — майстру, що своїм мистецтвом не тільки поклав початок новому стилю, але і став його найвидатнішим представником.

Наслідуючи Яна ВАН Эйка, нідерландські живописці XV століття у вівтарних композиціях і станкових картинах на традиційні теми втілювали образи проясненого, перетвореного у своїй споконвічній красі світу.

Індивідуальні творчі особливості нідерландських живописців XV століття багато в чому визначалися тим, яку форму приймали в їхньому мистецтві взаємини між середньовічною художньою традицією й ознаками нового стилю. Інколи ця традиція в їхній свідомості могла переломлюватись. Так, у здобутках Рогіра ВАН ДЕР Вейдена (1399/1400–1464) відчувається пряма залежність; у деяких його релігійних і портретних образах не важко відзначити риси аскетизму. Це призвело до, що ряд створених Рогіром зображень включають в себе чималу частку вражаючого драматизму, сприйнятого від готики і розвинутого в новому, життєвому напрямку.

У мистецтві майстрів північних провінцій Геертгена той синт Янса (близько 1460/65–1485/95) і Дирка Боутса (... –1475) властивий Середньовіччю підвищений інтерес до життєвих деталей переріс у жанровість; у їхніх витворах намітилося народження нових тем в живописі — групового портрету в Геертгена, побутового натюрморту в Боутса.

Творчість одного з найбільш своєрідних і самобутніх нідерландських живописців Іеронімуса Босха (близько 1450–1516) знаменує собою подальший розвиток закладених в готиці елементів народної фантазії і казки. Цей майстер не залишився глухий до бунтарських