Проблеми-итальяяского Возрождения. М., 1986; Курьер ЮНЕСКО. Барокко.

1987, окт.; Лосев А. Ф. Зстетика Возрождения. М., 1983'; Романец В. А.

.Історія психології епохи Відродження. К., 1988.

8. Шістнадцяте сторіччя

Архітектура. Розвиток італійського образотворчого мистецтва і літератури у добу середньовіччя та Ренесансу якнайтісніше пов’язувався з долею міських громад і надзвичайно напруженою боротьбою всередині їх, проте нам не з руки. розглядати суспільну ситуацію в усіх подробицях та фазах змін. Проте у XV ст. скрізь спостерігалося послаблення демократичних підвалин, попри окремі заколоти, як-от Савонароли у Флоренції. Повсюди ширився рух за встановлення національної державності, загострювалася боротьба самоправних міст із запосілістю феодалів — за вільний ринок, зростало тяжіння до центральної влади. На зламі XVI—XVII ст. аристократія в Англії та Нідерландах завбачливо пристосувалася до новочасних потреб. Схожий процес відбувався і у Франції, але він великою мірою стримувався війнами між католиками та гугенотами. Німеччина пасла задніх через надмірну феодальну подрібненість, породжену ще Священною Римською імперією, а Італія залишалась геть уся покраяна кордонами через опір папства рухові до національної злуки. Така ситуація сприяла ранній появі вільних громад, проте водночас давалася взнаки необхідність побільшувати політичні організації. Під цю пору народилась сеньйоріальна реакція; це ж відбувалось і на інших теренах, де аристократія не бажала погодитися з розвитком купецтва. Це особливо виразно помітно на прикладі Генуї.

Про цю зміну суспільної ситуації слід постійно пам’ятати, розглядаючи Високий Ренесанс. У будівництві ми стаємо свідками тріумфу безпосередньої імітації давньоримських споруд і майже одночасної появи системи порушених рівноваг, котра зумовила маньєризм і бароко. У Римі приклад наслідування давніх римлян подибуємо у доробку Браманте, котрий полюбляв скульптурні ефекти. Проблема співвіднесеності з людиною була забута, виникла суперечність між класичною гармонією і барочною пластикою.

Будівничі поринали у педантичне вивчення старожитніх форм, звертаючи дедалі менше уваги на людину або вимоги естетики Рівновага Ренесансу втрачається. Мікеланджело дав величезний заряд вируючої енергїї. Відтак—з 1520—1530 рр. і до кінця сторіччя — настає панування маньєризму. Цей суперечливий стиль викривлював ідею часу,- незалежно від того, відбивав він буремні конфлікти чи послідовно тяжів до стриманої вишуканості. Непересічна пристрасність Мікеланджело, душа якого розривалася між ідеями Христа й Прекрасного, належала до епохи таких святих, як Ігнацій та Тереза. (Інквізиція відновлена 1542 р., а цензура — 1543 р.). Баня кафедри св. Петра — це борня титанічних сил і улюблених ним величезних мас, але точилася та битва у порожнечі. Диво та й годі, наскільки влучно передбачив Данте конфлікт, що його роздирав,— чи то небо, чи то чистилище, чи то рай,— ми пересвідчуємось, як Мікеланджело драматизував у собі всесвітнє протиборство, особисто до боротьби не втручаючись. Відберіть цю пристрасність — і ви одержите маньєризм, трохи поширте — і одержите бароко.

Джакомо да Віньйола у церкві Іль Джезу в Римі поєднав середньовічний наголос на поздовжньому компонуванні з ренесансною схильністю до центрального планування. Можливо, він наслідував Мікеланджело, хоча й удався до “квітучої” стилістики, Альберті, аби пов’язати створюваний фасад з внутрішніми об’ємами нави й бічних вівтарів. Віньйола оформив нижній поверх як тріумфальну арку, а верхній опорядив щипцем на увесь шир нави, з’єднавши його з нижнім поверхом волютами, що вкривали фронтон односхильних покрівель притворів. Це — маньєристичне розв’язання, проте загальна схема використовувалася згодом у багатьох барочних костелах. У певному розумінні реакція сполучала найгірші риси готичного і ренесансного світу| розробляючи новий тип споруди, позначеної збудженістю, розкішними оздобами та елементами чуттєвого захват.

Роз”в’т маньєризму ми спостерігаємо у творчості Андреа Палладіо, стиль котрого учень Рафаеля Джуліо Романо використовував для спорудження власного будинку. Трохи надмірний у деталях елегантний ренесансовий формалізм дав нарешті стиль, придатний для тактовного і вишуканого варіювання й подальшої розробки. Кінець кінцем виробилася чисто секулярна архітектура: Палладіо костелів не будував. У приміських віллах він полюбляв розташовувати колонаду по кривій, з’єднуючи куб чільної маси з видовженими флігелями. Він залучив до загального плану низькі допоміжні споруди, що уможливило використати ландшафт і вдатися до ландшафтного планування.

Образотворче мистецтво. За винятком Війона, літературі XV ст. властива декоративність: найважливіші поривання Боккаччо й Чосера послідовників не мали, а от в образотворчому мистецтві увиразнюється поступ. Ця галузь безпосередньо пов’язана з ремісництвом, і в ній елементи ідей самоврядного міста раз у раз сполучалися з науковими здобутками у царині анатомії й перспективи і породжували видатні твори. Образотворче мистецтво, особливо у 1420—1500 рр., поклало підвалини безперервного відкриття світу, народів, котрі його населяють, розмаїтих об’єктів. Чимало залишилося й від середньовічного синтезу, що дало змогу самі форми зробити цікавими,— не абстрактно-формальними, а привабливими складниками, котрі відразу посіли власне місце у світі тісних інтегральних відношень. Досі зберігалася єдність загального та часткового, хоча вона поступово наближалася до точки розриву, бо синтез, на котрий вона спиралась, у житті не відновлювався. її руйнувала та сама сила, котра полонила митця на шляху поступу. Художникам пощастило обійняти усю повноту тлумачення, котрій ось-ось судилося відійти від мистецтва і повертатись до нього як виняток лише завдяки непересічному баченню певної творчої особистості.

Типовими представниками Високого Ренесансу були Леонардо, Рафаель і Мікеланджело. У Леонардо на перший план вийшли наукові інтереси, що стимулювали його мистецтво