Апофеозом іконопочитання є візантійський іконостас ( тобто вкрита іконами перегородка між вівмарною та середньою частинами храмового простору ) , що вперше виникає у IX-X ст. І скоро набуває загального поширення. Еконописці почали оздоблювати фігурною скульптурою. З”являються також досить високохудожні кам”яні (переважно мармурові й гранитні) іконоспаси.

Поступово іконоспаси почали набувати вигляду кількаповерхових композицій , в яких кожна ікона займала відведене тільки їй місце.

Розписи храмів здійснювалися у відповдності зі строго установленими схемами. У основі останнього лежала християнська уява про те, що приміщення церкви є зменшеною моделлю Всесвіту. Храм є був символом неба, землі, раю і тепла, середньовічна людина гостро відчувала світ, в якому жила, вірила, що колись зі схду відбудеться друге пришестя Ісуса Христа, а тому саме в східній частині розташовувався алтар. Насамперед там християнська монографія розтошовувала центр землі – Ієрусалим з горою Голгофою, на якій був розіп”яний Христос. З протилежного боку, на заході, біля входу в храм часто розміщувалося приміщення для хрещення , котре слугувало символом християнства. Ця уява про церкву як про мікрокосмос зумовила просторову ієрархію розміщення храмових розписів і чим святішим був зміст забражуваного, тим вище воно розміщувалося в приміщенні.

У відповідності з іконографічним каноном у куполі або в конхі алсиди, якщо купола не було, завжди розміщувалось поясне забраження Христа Панкромора (Вседержителя), в алсиді – фігура богоматері частіше всього у вигляді від неї, як вармта-фігури архангелів, у нижньому ярусі апостоли, на парусах євангелісти, на стовлах Благовіщення на західній стіні – Страшний судю

Крім космічної та монографічної причин, що зумовлювали розташування сюжетів у храмі, була ще одна- часова, яка пов”язувалася з церковним календарем, літургією. У християнському храмі були об”єднані минуле і майбутне. Будь-яка подія священної історії не сприймалась як щось таке, що належить лише минулому. Кожен день богослужбового календаря являв собою не простий спогад про давно минулі події християнської історії, але й те, що відбувається знову, тобто вічність. У порядку, зумовленому церковним календарем, і розташовувалися сюжети на стінах церкви. Прикладом зрілого і конографічного канону можуть бути мозаїки собору в Гефалу на Сіцілії та в монастирі Дафні біля Афін. Вони вражають не лише рівнем майстерності виконання, але й високим злетом людності в зображених образах.

Візантійське мистецтво – це не лише висока техніка, витончена, обмежена каноном майстерність та абстрактна духовність образів. У цьому є ще щось зверх того. Є якась утаємничена людяність, яка відчувається скрізь, але особливо в іконах, котрі більш інтимно звернені до людини, ніж монументальні цикли. Яскравим прикладом тому є добре відома ікона Володимирської богоматері. Яка ще в XII ст. Була привезена до Києва. Звідси її взяв Андрій Боголюбський для Успенського собору м.Володимира. Після того, як військо Талирмана, що рухалося на Москву, повернуло назад, а сталося це тоді, коли ікона була приведена до Москви, що ікону проголосили чудодійною.

ЇЇ образ близький і зрозумілий людському серцю. Цьому не заважає суворість її виду, твердість зімкнутих губ. Вражає стриманість її почуття – такого глибокого і зрозумілого почуття матері, почуття ладії і страху за свою дитину. Марія знає, що її син незабаром піде на муки заради людей, і в її очах застигла глибока скорбота. Серед усіх візантійських кон “Володимірська богоматір” відзначається особливою емоційністю, навіть психолізмом.

Використана література:

1.”Теорія та історія світової вітчизняної культури” Курс лекцій – А.К.Бичко,П.І.Гнаменко, А.М.Феоксистов. –К.:Либідь,1992р.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч.вид./за загальною редауц. Яртися А.В., Шиндрика С.М., Черепашової С.О.-лвів; Світ 1994.

Історія світової та української культури. Підручник для вищ.закл. освіти. –К.:Література.2000.

2.Революційні події у країнах Європи знайшли широкий відгук як у східних так і західних землях України. Після придушення польського повстання 1830-1831рр. На Правобережжі та поширення на ці землі українського національно-культурного руху з Лівобережже, центром українського романтизму та визвольного антикріпосницького руху став Київ.

Навколо Київського Університету, відкритого у 1834р., згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які проявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, але й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особливу роль відіграли професор університету М.Костомаров, письменник, історик і етнограф П.Куліш.

В грудні 1845р. Під проводом Миколи Гупака та Миколи Костомарова було засновано політичну таєнну організацію – “Кирило-Мефодіївське братство”.

Програма товариства була така: на політичному лоні змагали братчини до самостійності кожного слов”янського народу та слідом за ним до духовного й політичного з”єднання всіх слов”ян, причому всі слов”янські справи мали вирішуватися в Київі. На суспільному лоні бажали братчики досягнули рівності усіх громадян, усунути станові привілеї й довести до знесення кріпацтва. Ставши на ясній християнській основі, проголосили повну віротерпимість християнських віросповідань і підкличем Христової науки задумували працювати на полі народної освіти, бо в заповітах Христа бачили найбільшу надію на моральне відродження людства.

Душою Кирило-Мифодіївського братства був Микола Костомаров, Для українського народу поклав він великі заслуги як ідейний ромадянин та першорядний історик, дослідник української минувшини. Як поет він не займає визначнішого місця в українському письменстві. Поетичні його твори вийшли в 1838р. під псевдонімом Єремії Галки. Між ними романтичним забарвленням визначається “Ластівка” в якій темою є переживання матері, що з туги за сином, убитим на