1. Модернізм ( від французького moderne – сучасний, найновіший ) – філософсько-естетична й художня система , що склалася в перші десятиліття 20 ст. й об’єднала різнорідні , іноді істотно відмінні напрями й течії , для яких притаманні нова суб’єктивно-індивідуалістська концепція людини ( з домінуванням дезінтеграційного начала ) та пов’язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класичним формам мистецтва 19 ст. Досі модернізм – термін не усталений : інколи тлумачиться як сином авангардизму ; як явище , що в час зародження інтегрувало в собі декадентство й авангардизм ; як художній рух , що відмежовується від декаденства і має авангардизм своїм най радикальнішим виявом тощо . Перед умови виникнення модернізму з’явився в кінці 19 ст. Саме тоді художня свідомість фіксує кризу світоуявлень , які склалися від епохи Просвітництва і набули переважно раціоналістичних , головним чином позитивіських форм у філософії і художньому мисленні 19 ст. Стають очевидними їхня невідповідність історичній дійсності початку 20 ст. , недостатність для повноти створення образу людини , художнє розкриття тих видів соціальної , біологічно, моральності детермінованості її життя , на яких ґрунтувалися типові зразки класичного реалізму й натуралізму . З’ясовується недосяжність і некоректність багатьох суспільних ідеалів , неспроможність жодних наперед визначених форм суспільного устрою зняти суперечливість і внутрішню конфліктність людського буття . Піддаються скептичній переоцінці просвітництва , ідеалу народно духовної всеєдності , соціального братерства , евдемоністичного змісту життя , ряд інших моральних і культурних цінностей . Окреслюється – у філософських побудовах А . Шопенгауера , Ф . Ніцше ; в художній творчості Ф . Достоєвського , Л . Толстого , Г . Ібсена , Г . Джеймса , А . Рембо та інші – значно глибші психологічні виміри людини , невичерпність і багатоликість ( аж до протилежності ) її індивідуальних якостей , життєво важливе , часто вирішальне , значення її позасвідомих і підсвідомих імпульсів , їхній зв’язок з первісними формами колективного та індивідуального буття .

Найболючішим виявом кризи „ класичного ” розуміння людини , життєвої проблематики та способу їх художнього відтворення стало декаденство .

В руслі його настроїв і пафосу перебувала певна частина митців останньої чверті 19 – початку 20 ст. ( С . Малларме , Ж . К . Гюїсманс , Г . Д’Аннунціо , О. Уайльд ) . Як у декаденстві , так і в мистецтві , вільному від його впливу , з кінця 19 – у перші десятиліття 20 ст. відбувається кардинальна переорієнтація на інші некласичні принципи художнього відображення дійсності , культивування інших форм і авторських підходів . Виявляється тупіковість , безперспективність декаденства з його культом смерті , занепаду , прямолінійного фаталістичного і естетським самозамилуванням .

Обновлюваний реалізм , неоромантизм та модернізму , що народжувався , існуючи поряд з декаденством , а далі переживаючи його в часі , дедалі більше виступають його антитезою як нове активне й вольове „ відродження ” в розумінні й художнього осягненні людини . При цьому спостерігається процес дегероїзації особистості , поглиблене вираження й утвердження індивідуального . Разом з освоєння арсеналу художніх форм попередніх століть відбувається їхнє рішуче переосмислення й розширення . В поетиці симптоматичними стали посилена суб’єктивізація викладу , розмивання структури твору , звернення до складніших у композиційному , стильовому , жанровому , семіотичному планах форм художньої умовності ( міф , притча , парабола ) тощо .

У модернізмі не тільки гранично зримо розгорнуто ці процеси , а й представлено ряд притаманних йому особливостей . Здебільшого до модернізму відносять незвичні на загальному мистецькому тлі яскраві явища , винятково оригінальні за формою , викличні у своїх філософських і естетичних засадах. Модернізм не має єдиної світоглядної основи , для нього характерний широкий спектр світорозумінь і світовідчуттів : від бачення людини трагічною , самотньою істотою в чужому їй і абсурдному світі – до уявлень про ствердний смисл людського існування й історій ( Б . Брехт , Л . Арагон , П . Елюар , П . Неруда , В . Незвал , В . Маяковський та інші , що в різні періоди були близькими до модернізму ) . При цьому загально філософський фундамент модернізму становлять усе ж ірраціоналізм , „ філософія життя ” , інтуїтивізм , неореалізм ( С . Кіркегор , Ф . Ніцше , В . Дільтей , Г . Зіммель , Х . Ортега-і-Гассет , З . Фрейд , А. Бергсон , Л . Клагес , К . Г . Юнг , Дж . Е . Мур ) , пізніше екзистенціалізм – філософські напрями й течії , окрім ідеї яких виявились прийнятними для художньої практики модернізму (розрив з інтелектуально-раціоналістичною традицією , панлогізмом і систематизмом у художньому і філософському мисленні ; смисловизначальність конечності людського існування ; акцентуація на складності сприйняття й відчуття , на динаміці й безперервній змінюваності психологічних станів , на утрудненості , а то й неможливості подолання дуалізму суб’єкта і об’єкта , відособленості індивідів ; елітарна природа творчості тощо) . Стимульований ними , у модернізмі