На формування польської інтелігенції суттєво впливала політична ситуація. Втрата незалежності і драматична боротьба за її відновлення привела до еміграції інтелігенції, внаслідок чого поляк міг викладати в Петербурзькому університеті, вести науковий пошук в сибірській висилці, або, як Міцкевич, Шопен, Лелевель, створювати шедеври національної культури в еміграції. Протягом XIX ст. всім трьом частинам поділеної Польщі в різний час довелося виступати в ролі центра польського інтелектуального життя.

Поділи Речі Посполитої мали важливий вплив на соціальний розвиток польських земель і процес їх переходу від феодалізму до капіталізму. Не дивлячись на відсутність національної державності і територіально-політичну роз'єднаність народу, соціально-економічний розвиток польських земель відбувався в тім же напрямку і такими ж темпами, що і Східної Європи в цілому. Додатковим гарантом цього протягом всього періоду, що розглядається, була принципова єдність стратегічного курсу трьох феодальних монархій.

Соціальною базою національно-визвольного руху виступали: селянство, більшість шляхти, духовенство, міські низи, інтелігенція, яку сам хід подій висунув керівником визвольного руху. Осібно стоїть визвольна війна українського і білоруського народів середини XVII ст., в якій воєдино злилися антифеодальний протест селян і національно-визвольний рух широких верств населення проти польського панування.

Об'єктивні умови для об'єднання різних верств населення під національно-визвольними знаменами склались на польських землях в кінці XVIII ст. Перший великий збройний виступ польського народу почався 12 березня 1794 р. відмовою кавалерійської бригади генерала А. Мадалинського підкоритися наказу уряду про значне скорочення польського війська. 24 березня 1794 р. Т. Костюшко захопив Краків і проголосив себе начальни-ком повстання, а 4 квітня 1794 р. він отримав перемогу над царськими війська-ми під Раулавицями. В середині квітня повстання перемогло у Варшаві при активній участі міських низів під керівництвом чоботаря Яна Килинського, а через декілька днів - у Вільно, де повстанцями командував полковник Якуб Ясинський. Однак в червні 1794 р. з'єднані сили Росії, Прусії й Австрії перей-шли в контрнаступ, який став особливо успішним, коли царські війська очолив О.В. Суворов. В жовтні 1794 р. важкопоранений Т.Костюшко був взятий в полон, а 6 листопада 1794 р. царські війська штурмом оволоділи Варшавою. Незабаром повстання було остаточно придушене.

Соціальною базою повстання було кріпосне селянство, міська біднота, ремісники, міська інтелігенція, а також звільнені в запас військові. Повстанці виступили проти реакційного магнатства, яке прийшло до влади, проти другого поділу Польщі. Вони добивалися відновлення кордонів 1772 р. і Конституції 1791 р., вимагали продов-ження прогресивних реформ Чотирирічного сейму.

Серед учасників повстання були представники різних прошарків населення. Провідне становище займала заможна і середня шляхта; серед найбільш радикальної частини керівництва - "польських якобінців" - переважали представники інтелігенції.

Після придушення повстання 1794 р. значна частина активних учасників національно-визвольного руху залишила Польщу, багато вступило до польських легіонів під командуванням Я. Домбовського. В середині країни виникли конспіративні антиурядові організації, в яких переважала дрібна і неімуща шляхта. Найбільш великою і радикальною організацією було Патріотичне товариство, яке існувало в 1821-1826 рр. Очолював його В. Лукасинський. Одним з керівних діячів товариства, крупним теоретиком шляхетської революційності був М. Мохнацький. Він визнавав лише революційний шлях боротьби за незалежність і головною рушійною силою її вважав шляхту.

Національно-визвольне повстання почалося 29 листопада 1830 р. і отримало в польській літературі назву "Листопадового". Його початок був прискорений повідомленням про те, що Микола І вирішив направити польські війська для придушення французької революції. Озброєні повстанці під керівництвом Л. Набеляка і С. Гощинського напали на Бельведер - резиденцію царського намісника у Варшаві великого князя Костянтина. Одночасно інша група під командою П. Висоцького зробила спробу захопити казарми російської армії.

Атака на Бельведер не принесла успіху. Польські генерали відхилили прохання ініціаторів виступу очолити повстання. Однак їх гаряче підтримали робітники і ремісники Варшави. 30 листопада 1830 р. польська столиця опинилася в руках повсталих. Після цього шляхетські верхи вступили в переговори з намісником, але перервали їх під тиском знизу. Був утворений тимчасовий уряд, а 5 грудня 1830 р. диктаторську владу в Королівстві отримав генерал Ю.Хлопицькй. Він направив до Миколи І делегатів, розпустив Патріотичне товариство, всіляко заважав розгортанню повстання. 18 січня 1831 р. диктатура Ю. Хлопицького впала під тиском народних мас. На зміну їй прийшов консервативний уряд А. Чарторийського. Відновлене Патріотичне товариство організувало у Варшаві багатолюдну маніфестацію на честь декабристів, яка примусила сейм проголосити скинення Миколи І з польського престолу. На деяких прапорах варшавських маніфестантів 25 січня 1831 р. були написані слова: "За нашу і вашу свободу". Вони стали надовго символом співробітництва польських і російських революціонерів.

Царські війська під командуванням спочатку І. Дібича, з потім І.Паскевича перейшли в наступ, форсували Віслу і підійшли до Варшави. Новий уряд на чолі з генералом Я. Круковецьким відмовився озброїти жителів столиці. 6 вересня 1831 р. війська І. Паскевича штурмом оволоділи передмістям - Волею, а через два дні повстанська Варшава підписала акт капітуляції.

Аналіз соціального і національного становища повстанців свідчить, що повстання не було ні виключно польським, ні виключно шляхетським. На чолі повстання перебували представники із знатних і багатих родин. За поєднання далеко не прогресивних соціальних цілей з радикальним способом дій К. Маркс і Ф. Енгельс назвали польське повстання 1830-1831 рр. консервативною революцією.

1.2 Особливості польської культури періоду класицизму

Велич архітектури барокко виросла на базі феодального устрою, який вже заважав розвиткові країни і який вів її до економічного упадку і втрати політичної незалежності. Зрозуміло, що прогресивні ідеї раціоналізму XVIII століття знайшли в Польші живий відголос. Винекненню цих ідей заважало те, що більшість їх носіїв належало до