У Києві збереглися прекрасні пам’ятки давньоруської архітектури XI – XII століття. Серед них – найвидатніше творіння світової архітектури – Софійський собор, або Софія Київська. Тут, на площі близько 5 гектарів, збереглися споруди, які відбивають кращі досягнення древньоруської архітектури, живопису, різьби по каменю та дереву.

У ”Повісті временних літ” під датою 1037 р. можна прочитати таке повідомлення про спорудження Софійського собору “В лето 6545 (1037 р.) заложи Ярослав город великий Киев, у негоже града суть Златая врата, заложиже и церковь на Злотых воротах святое Богородеце,… посемъ святого Георгия монастырь, и святые Ирины…”.

Під датою 1037 р. літописець узагальнив усі містобудівні задуми, які були здійснені Ярославом Мудрим у Києві за час його князювання (1019 – 1054). Звичайно не всі ці будови було споруджено одночасно. Під датою 1036 р. у літопису говориться, що Ярослав перебував у Новгороді, коли прийшла звістка про те, що печеніги наближаються до Києва. Ярослав зібрав воїнів – варягів і новгородців – підійшов до Києва і зайшов до міста. Ярослав виступив із міста і підготував до бою дружину, поставивши варягів по середині, праворуч – киян, а ліворуч – новгородців. Печеніги почали наступати і війська зійшлися на місці, де стоїть нині Софія – тоді це було “поле вне граду”.

Таким чином на тому місці, де в 1036 р. відбулася одна з найбільших битв XI століття, яка закінчилась блискучою перемогою над печенігами, Ярослав у наступному році заклав Софійський собор.

При зведені величного, багато прикрашеного Софійського собору в Києві переслідувалась ціль переконати простий народ у непохитності князівської влади, феодального ладу і релігії, але Софійській собор є і своєрідним пам'ятником, що символізує славу руської зброї.

Софію було видно з усіх кінців міста, тому що вона знаходилась на перехрещені шляхів, спрямованих від трьох міських воріт : Золотих, Львівських і Лядських. Тут відкривалась перспектива головної вулиці до Золотих воріт, обабіч якої височіли патрональні монастирі : на південний захід від Софії – монастир св. Ірини, на північний захід – св. Георгія. Від собору йшов шлях до кам’яної арки воріт “города Владимира” за валами якого виднілись куполи Десятинної церкви.

У головній соборній церкві Києва була організована митрополича кафедра “Руська митрополія” стала центром церковного управління давньоруської держави.

Однак Софійський собор був не лише головним християнським храмом древньої Русі, резиденцією правителів, а й загальнодержавним центром нової культури. Тут відбувалися зібрання, на яких розглядались державні справи, урочисті церемонії, прийом послів, обрання на великокнязівський престол.

Собор був також центром освіти і відігравав велику роль у поширенню грамоти й освіти в давньоруській державі. При соборі Ярослав заснував першу бібліотеку на Русі. Тут були й оригінальні твори давньоруської літератури. У 1039 р. при соборі було найдавніше київське зведення.

На протязі багатьох років Софійській собор був також місцем поховання багатьох князів та митрополитів.

Софійській собор є одним з шедеврів архітектурного мистецтва Київської Русі. Величчю архітектурно-художнього образу, досконалістю архітектурних форм і композицій.

Композиційним центром заповідника є споруджений у 1037 р. всесвітньо відомий Софійський собор. Його велична архітектура, мозаїка та фресковий живопис відбивають кращі досягнення давньоруської архітектури й мистецтва.

За своє більш ніж 900-річне існування Софійський собор неодноразово зазнавав пожеж та руйнувань, перебудов та поновлень, тому його зовнішній вигляд значно змінився.

Проте під усіма пізнішими нашаруваннями непогано збереглися його давні форми, що дало змогу дослідникам визначити первісний вигляд собору та розробити проект і макет його реконструкції.

Спочатку, собор у плані являв собою п’ятинефний храм, оточений із трьох боків (північного, західного та південного) одноповерховою відкритою галереєю. Дванадцять хрещатих у плані стовпів ділять основне ядро храму на п’ять повздовжніх нефів, які закінчуються на східному боці півкруглими вівтарними апсидами. За першим від апсид рядом хрещатих стовпів, розташовано головний трансепт, який перетинає всі п’ять повздовжніх нефів. Будучи по величині рівним головному нефу (5,7 м.), цей трансепт в перетині з них утворює рівнораминий хрест, кінці якого замикаються в півночі, півдня й заходу.

Головний неф і головний трансепт, перетинаючись, утворюють основний центральнокупольний простір храму; на хрещаті внутрішніх стовпів спирається ціла система арок та склепінь. Хрестокупольну композицію храму завершують тринадцять куполів, з яких чотири більш високих розміщено навколо найвищого купола, а вісім менших розташовано групами по три над перехрестями трансептів з повздовжніми нефами в південно-західній та північно-західній частинах храму і по одному над перед апсидними частинами крайніх із півночі та півдня вівтарів. Усі куполи мали параболічну форму, а їх під купольні барабани в місці переходу у купольне покриття завершувалися закомарами. На покриття було використано листове олово, яке укладали безпосередньо по кам’яних конструкціях склепінь та куполів храму.

Згодом над одноповерховими галереями, що оточували основне ядро з північного, західного та південного боків, було надбудовано другі поверхи, а навколо галерей споруджено ряд підпірних арок-аркбутанів, які утворили нові зовнішні одноповерхові галереї з відкритою терасою на них “гульбищем”. Одночасно із спорудженням нових зовнішніх галерей була споруджена південно-західна башта, сходи якої ведуть на схори собору.

Як у первісному вигляді так і після прибудови нових зовнішніх галерей з баштами Софійський собор визначається цільністю та досконалістю архітектурно-художнього образу. Маси храму уступами нарощуються в напрямі до центрального купола, його об’єми наче виростають один над одним і завершуються дванадцятьма куполами, що пірамідально групуються навколо головного, найвищого тринадцятого. Це наростання підкреслюється також формою