Встановивши свій режим, Франко завдав жорстокого терору своїм реальним і потенційним супротивникам. Були заборонені всі політичні партії, що підтримували республіку, такі як Комуністична партія Іспанії, Іспанська соціалістична робоча партія, різні республіканські партії, що ведуть профспілкові організації. Близько 2 млн. іспанців пройшли в перші післявоєнні роки через в'язниці і концтабори.

До 1973 року Франко очолював всі створювані ним уряди, причому міністри його кабінетів ніколи не виступали від свого імені, а тільки як представники голови держави. І на той момент, здавалося б, ніщо не могло поштовхнути цю владу.

Але, поступово почала зростати активність робочого класу в боротьбі з цим режимом. У середині 50-х років виник гострий конфлікт влади із студентською масою, яка вимагала радикальної реформи університетської профспілки. Він поступово наростав і у результаті охопив всі учбові центри країни і мав великий політичний резонанс як в країні, так і за її межами. В кінці 60-х років активним учасником різних опозиційних акцій, таких як, збори, демонстрації, і інше, стає інтелігенція.

До кінця 60-х років Національний рух зайшов у безвихідь. Всі спроби реформувати його в рамках політичних асоціацій, які формально повинні були покласти основу політичного плюралізму у разі відходу Франко, провалилися. До середини 70-х років франкізм практично повністю втратив підтримку ще однієї з своїх найважливіших опор – католицької церкви. Під час громадянської війни і в подальші роки, церква повністю розділяла ідеї Франко, благословляючи режим і його політику репресій, і всіляко демонструючи свої тісні відносини з ним. Особливе місце церкви, в системі франкістських інститутів, було закріплене, підписаним з Ватиканом в 1953 році конкордатом, що надав католицькій релігії виняткові прерогативи і права.

Проте, в міру наростання опозиційного руху, почався процес віддалення церкви від режиму, що охопив в 60-х роках як нижче духовенство, так і вище. Це завершилося розривом взаємодій церкви з франкізмом. Після цього церква активно виступала з критикою політики режиму.

У середині 50-х років була створена нова політика, яка хотіла покласти край розколу країни, всім протиріччям і ненависті, і була названою, політикою національної згоди. Метою цієї політики було мирним шляхом, без нової громадянської війни і кровопролиття, покінчити з диктатурою. Поступово, в результаті наростання опозиційного руху, включення в нього все нових і нових груп і течій, пошуків опозиційних форм співпраці і її спроб виробити єдину платформу боротьби з диктатурою, режим замінився і все ширше почав проникати в широкі маси іспанського народу. Ідея ліквідації франкістського режиму мирним шляхом на основі національної згоди отримала широку підтримку.

Перший серйозний крок до зближення опозиційних сил був зроблений в червні 1962 року на нараді представників буржуазних партій і соціалістів в Мюнхені. На ній було висунуто 5 умов переходу Іспанії від диктатури до демократії, таких як: створення в країні демократичних інститутів, забезпечення гарантій прав людини, визнання прав національних груп, забезпечення профспілкових свобод і право на опозицію.

До початку 70-х років Франко позбувся підтримки значної частини тих сил, які його підтримували майже чотири десятиліття і до цього часу, опозиція вже почала виступати єдиним фронтом.

Складне положення, що склалося у верхніх ешалонах влади, посилювалося ще й могутніми виступами робочого класу, студентства, католицьких кругів, інтелігенції, середніх поршарків, що вимагали справжньої демократизації.

Франкізм, як політична і ідеологічна система повністю себе вичерпала. Її відкидали і пануючі класи, і народні маси. Необхідність змін розуміли всі, навіть найбільші його прихильники. У цій атмосфері 20 листопада 1975 року помер 82-річний диктатор. Його поховання супроводжувалося масовими маніфестаціями в Мадріді і в інших містах.

22 листопада принц Хуан Карлос, що став головою держави, був коронований королем Іспанії під ім'ям Хуан Карлос I. Після смерті Франко в країні почався підйом масового демократичного руху. Передові загони робочого класу, селянство, середні міські прошарки вимагали поліпшення свого економічного стану, ліквідації всіх франкістських інститутів і повної демократизації суспільства. Противоборство сил, що виступали за оновлення Іспанії, і сил, що прагнули зберегти франкізм без Франко, вступило в новий етап. Різко активізувалася діяльність опозиційних партій і організацій.

Опозиційні партії, що увійшли до демократичної координації, заявили про те, що вони є реальною існуючою владою. Програма опозиційного блоку містила наступні вимоги:*

амністія всіх без винятку політичних в’язнів;*

повне визнання цивільних прав і політичних свобод;*

легалізація всіх без винятку політичних партій;*

негайне визнання профспілкових свобод;*

повне і негайне визнання автономії різних національних областей Іспанії;*

функціонування судової влади відповідно до демократичних принципів.

Процес переходу до демократичної держави протікав в Іспанії, на противагу іншим країнам, мирно, швидко і радикально. Хуан Карлос не хотів зберігати диктатуру, він прагнув бути конституційним монархом сучасної демократичної держави.

Першим кроком до реформ була відставка уряду, успадкованого від Франко. Він розробив