Омар Хайям (бл.1048-бл.1123 рр.) один з найвидатніших учених свого часу, філософ, математик, астроном, поліглот. Хайям, автор кількох сотень рубаї - маленьких поем з філософським підтекстом, що лише в чотирьох рядках дають прекрасний синтез сміливої думки і високого почуття. Загадка життя і смерті, сенс земного існування, щастя людське - ось ті проблеми, до яких з гуманістичних позицій звертається Хайям.

Джалаледдін Румі (1207-1273 рр.) і його творчість пов”язані з традицією, що виникла в халіфаті Аббасидів у ІХ ст., - суфізмом. Суфізм - це містична течія ісламу, яка проповідувала аскетичний спосіб життя та інтуїтивне пізнання бога. Доктрина суфіїв грунтувалася на ідеях зороастризму, пантеїзму, неоплатонізму і містиці кабали. Від зороастризму суфізм взяв ідею протиставлення добра і зла як космічних сил, що своєю боротьбою визначають зміст історичного процесу. Від неоплатонізму була запозичена ідея еманації божества. Містична течія кабала дає суфізму віру в можливість за допомогою особливих ритуалів втручатися в пантеїстично потрактований божественно-космічний процес. Суфії розглядали світ як породжений Абсолютом завдяки еманації. Метою життя людини ставало повне розчинення в божестві.

Творчість діячів арабської філософії сприяла розвитку філософської думки народів Європи.

Наука арабського Сходу

Арабська наука на початку своєї історії розвивалась під впливом старогрецької науки і під впливом та взаємодії з сучасною їй високорозвиненою наукою народів Середньої Азії, Закавказзя, Індії, Персії, Єгипту, Сирії. Дальший розвиток арабської науки зумовлювався потребами виробництва і військової справи, якій арабські завойовники надавали великого значення.

Арабська наука, як і арабська культура взагалі, зосереджувалася в досить широкій на той час мережі освітніх закладів. Шкільна освіта виникла після арабських завоювань, коли арабська мова поширилась як мова адміністрації і релігії. Початкові школи при мечетях (мектеби або кюттаби) існували вже з VIII ст. З розвитком філологічних і природничих наук у Багдадському халіфаті, а потім і в інших арабських державах виникають науково-навчальні центри: граматичні школи у Басрі, Куфі та Багдаді. В 830 р. у Багдаді було створено академію “Дар аль-улюм” (Дім наук). У 972 р. в Каїрі засновано університет аль-Азгар. Високого розвитку досягла освіта в арабо-піренейських землях. У 10 ст. у самій лише Кордові було 27 медресе, де викладали медицину, математику, астрономію, філософію.

Історичною заслугою арабів є те, що вони, перейнявши досягнення науки античного часу, розвинули її далі і передали народам Заходу, ставши, таким чином, ніби мостом між античністю і сучасною цивілізацією. Твори Евкліда, Архімеда і Птоломея стали відомі Європі завдяки арабам.

Маючи уявлення про кулястість Землі, араби 827 року у Сирійській пустелі виміряли дугу меридіана для визначення розмірів земної кулі, виправили і доповнили астрономічні таблиці, дали назву багатьом зіркам (Вега, Альдебаран, Альтаїр).

Значний вклад зробили арабські вчені у математику. Зокрема від них пішло поняття “алгебра”. Араби розвинули медицину, вивчили лікувальні властивості ряду мінералів і рослин. Медичні знання арабів були зведені в одне ціле хірургом госпіталю у Багдаді Мухаммедом ар-Разі та Авіценною, твір якого “Канон медицини” став настільною книгою європейських лікарів ХІІ-ХVІІ ст.

Арабська наука дала людству десяткову систему числення, початки алгебри, сучасне написання цифр та алхімію. Арабські вчені і купці залишили цікаві описи подорожей майже по цілому світу, в тому числі Україні. На підставі цих відомостей арабські вчені склали карту відомого їм світу. Багато народів, що в той час ще не мали писемності черпають інформацію про свою історію з арабських джерел.

Мистецтво арабського Сходу

Шедеври арабського мистецтва по праву займають одне з чільних місць у художній скарбниці людства. Своєрідністю художньої культури ісламу була відсутність у ній пластики, оскільки релігія забороняла зображати Аллаха і усе, що належало до сфери божественного.

Особливо велике поширення мала поезія. Мусульманські володарі не шкодували коштів, аби наблизити до себе поетичну знаменитість, утримували часто цілу армію придворних поетів. Традиційно вони розглядали слово поета як засіб власного звеличення, адже прекрасні вірші одразу ставали надбанням базару, де вирувало релігійно-культурне і політичне життя того часу.

Ліричні поети займають у літературі арабського Сходу особливе місце. Творчість прославлених арабських поетів формувалась як життєлюбна, суто людська реакція на ісламські аскетичні ідеали з їхньою фанатичною нетерпимістю та обіцянками потойбічного життя. Першим серед арабських поетів-ліриків слід назвати Омара ібн Абі Рабіа (644-712 рр.), котрий був уродженцем Мекки і після прийняття ісламу продовжував любити земне життя та його радощі, оспівував красу і неповторність особистого почуття, силу і чарівність любові, вільної від будь-яких заборон. Пізніше європейські орієнталісти називали його “Дон Жуаном Мекки”, “Овідієм Аравії та Сходу”, його справедливо вважають найвидатнішим арабським майстром любовної лірики.

Значним явищем в арабській поезії Х ст. була творчість Абу-т-Тайїба аль-Мутанаббі (915-965 рр.). Його ліричний герой - вільнолюбна, незалежна і стійка особистість. Дослідники зауважують єдність творчих і життєвих критеріїв Мутанаббі. Арабський філолог Ханна-аль-Фахурі наголошує,