Українська культура в Австралії (40-90-ті рр. ХХст.)

Здобуття Україною незалежності стимулювало процес відкриття та відновлення української еміграції на сторінках історії України. До числа найменш досліджених питань щодо еміграції належать українці в Австралії, а саме їх розвиток у сфері культури на чужині. Зокрема, незважаючи на часову близькість до сьогодення, причини щодо опущення цього питання супроводжувалися як політичними мотивами з боку радянської влади так і складнощами із джерелами, яких можна сказати зовсім не було до 1990-хроків. Тому питання української культури в Австралії потребує вивчення, щоб показати як українці будучи далеко від своєї батьківщини, змогли відтворити й зберегти традиції української культури на чужині. Адже на протязі 40-80-тих років українська культура на своїй рідній землі була заборонена тодішньою владою.

Необхідно зазначити, що опублікованих збірників документів та статистичних публікацій стосовно цієї проблеми як таких немає. При написанні статті автором із джерельної бази використано “Альманах українського життя в Австралії”, а також статті таких авторів, як Нитченко О., Драган Р., Пасічного Т., Кульчицького Є., Сташенка С. та інших [1].

Метою автора є висвітлити , як еволюціонувала українська культура в Австралії. Крім цього показати її напрями: освіту, науку, мистецтво та літературу, а також показати внесок української культури на еміграції, її висвітлення на міжнародній арені.

В 1948-1949 рр. українська еміграція прибула до Австралії і розселилася по всьому континенту, а саме в штатах: Новій Південній Валлії (Сідней), Вікторії (Мельбурн), Південній Австралії (Аделаїда), Західній Австралії (Перт), Квісленді та інших штатах [2]. З приїздом на материк українці працювали в галузях економіки та сфері обслуговування. Одночасно із повсякденною роботою у зв’язку із молодими емігрантами та сприятливими умовами швидко створилася інфраструктура національного життя українців на еміграції. Завдяки їй у перші ж роки українцями було закладено фундамент національного культурного життя в Австралії.

З прибуттям на чужину українці відчули потребу в освіті для розвитку підростаючого покоління. Тому на початку 50-тих років в околицях Сіднею, Карбаматті, Канберрі, Бенкставні, Сефтоні з допомогою громади були відкриті суботні школи, де дітей навчали української мови та історії України. Слід відзначити, що ці школи в тій чи іншій околиці були названі на честь видатних українців: Лесі Українки, О. Бассараб, І. Франка та інших.

У 1952 р., збирається українська громада в Мельбурні. Вона обирає Українську Державну Центральну Шкільну Раду Австралії (УДЦШРА), метою якої є відкрити українські школи, встановити форму навчання, програму та принципи.

У результаті 2-го з'їзду УДЦШРА, який відбувся 26-27 грудня 1955 р. у м. Мельбурні вирішено відкрити українські середні школи, які включали систему семирічного навчання, плюс дворічну школу українознавства [3]. У 1951 р. існувало тільки три школиі після реформи в 1955 р. - 36 шкіл, в 1956 р. - 42 школи, на кінець 1959 – 50 шкіл, де працювало 117 учителів та навчалося 2072 учнів [4]. Необхідно відзначити, що фінансування українським школам надавалося відділами періодики “Вільної думки” та “Українця в Австралії”.

У 1967 р. для випускників десятирічної школи українознавства в м. Лідкомбі (НПВ) при школі ім. княгині Ольги відкрито Педагогічне училище [5].

Програма навчання розрахована на чотири роки. Вона включала в себе два роки навчання плюс два роки практики, після чого студенти отримували диплом учителя молодших класів. Обов'язковими предметами вивчення були: українська мова та література, історія, педагогіка та психологія. Аналогічно цьому училищу філіали виникають в інших штатах Австралії.

Необхідно зазначити, що до 1970-х років у Австралії функціонували тільки середні школи та середні заклади, що ми простежуємо із вище написаного. Тільки в 1971-му році на науковій конференції орієнталістів, яка відбулася в Австралійському Національному Університеті в Канберрі проф. Рудницький порушив питання про відкриття Українознавчих факультетів в університетах Австралії. Така зустріч Я.Рудницького із українськими студентами та представниками української інтелегенції в Австралії відбулася в Сіднеї 14 січня 1971року [6].

Наслідком зустрічі стало відкриття в березні 1975 р. Фундації Українознавчих Студій в Австралії (ФУСА) - юридичної установи. Метою організації було нагромадження капіталу, щоб відкрити й утримувати відділи україністики при державних університетах Австралії.

Починаючи із другої половини 70-тих років при університеті Маккворі м.Сіднею відкрито курси українознавства, керівниками яких були професори: М.Степаненко, Я.Рудницький, О.Качан, І.Гордієв та дехто із громадських діячів [7].

З 1983 р. в університеті ім. Монаша м. Мельбурна включена в навчальний курс перша університетська програма із українознавства в Австралії. Відкритий факультет славістики, який готував докторантів української лінгвістики. Першим викладачем цього університету з української мови, літератури та лінгвістики став доктор Марко Павлишин, який працює до цього часу.

Поряд з освітою розвивається і наукова діяльність. Так, в 1950 році розпочинає свою діяльність Наукове Товариство Шевченка, центри якого знаходяться в м.Сіднеї та Мельбурні. На материку НТШ діяло в таких напрямках: 1) доповіді в секціях україністики; 2) доповіді членів НТШ в інших установах; 3) публікації; 4) участь у громадсько-культурному житті (шкільництві, молодіжних організаціях, культурних установах), де їх робота полягала в розширені знань щодо України.

НТШ в Австралії вело наукову роботу в двох секціях: 1) гуманітарній (історико-філологічна підсекція), 2) математично-природничій, із участю таких членів: проф. С.Гаєвського, Є.Пеленського, П.Богацького та П.Шелужка [8]. Необхідно зазначити, що НТШ Австралії об'єднувалося на науковому полі із осередками інших країн в еміграції, а в останні десятиліття із Україною. Так, в 1990 році Г.Кошарська, І.Гордієв та М.Павлишин зустрічались у Львові із